Служниця полностью

Ендрю й Сесілії.

У будинку значно тихіше, коли в ньому немає Ніни. Не знаю навіть, як таке можливо, але її енергія ніби пронизує все це місце. Просто

зараз я на кухні самотою, підсмажую філе-міньйон на пательні, перш

ніж поставити в духовку. У маєтку Вінчестерів панує просто-таки

божественна тиша. Так класно! Якби не моя господиня, робота була б

просто ідеальна.

В Ендрю просто-таки неймовірна здатність з’являтися саме вчасно.

Він повертається додому точнісінько тієї миті, коли я виймаю стейки з

духовки й ставлю деко на кухонну стійку, щоб вони трохи дійшли до

кондиції. Нінин чоловік зазирає до кухні.

— І знову ці райські пахощі.

— Дякую. — Підсолюю товчену картоплю, до якої вже додала масло

й вершки. — Покличете Сесілію? Вона в себе нагорі. Я кликала її вже

двічі, але…

Власне, я кликала її тричі. Але мене так і не вшанували відповіддю.

Ендрю киває.

— Зараз.

Він іде до їдальні, гукаючи доньку. Чую стрімкі кроки на сходах. Он

воно як.

Ставлю поряд дві тарілки — на кожній стейк, товчена картопля й

трохи броколі. Порція Сесілії менша, і я не збираюся стояти в неї над

душею, щоб вона з’їла броколі. Якщо батько захоче, нехай цей процес

проконтролює самотужки. Але недбалістю (мовляв, чому в меню

відсутні овочі?) точно не буде кому мені дорікнути. Коли я була

маленька, мама обов’язково додавала до кожної вечері якісь овочі.

От закладаюся, вона досі сушить собі мізки над тим, де і як саме

схибила в моєму вихованні.

Сесілія знову вбрана в аж надміру ошатну й непрактично світлу

сукенку. Мені жодного разу не траплялося бачити її в нормальному

дитячому одязі, і це якось… дивно. У таких сукнях навіть не

пограєшся як слід — надто вже вони незручні та плямкі. Сесілія сідає

до столу, бере серветку, яку я поклала обіч, і вишуканим жестом кладе

її на коліна. На мить я відчуваю щось схоже на захват. А відтак

дівчисько розтуляє губи.

— А чому ти не налила мені води?

Я ставлю обіч її тарілки склянку з відфільтрованою водою, але мала

кривить носика.

— Я ж бо ненавиджу воду! Налий мені яблучного соку!

Якби я в дитинстві спробувала заговорити до когось таким тоном, мама дала б мені стусана в плече й заходилася б вимагати додати «будь

ласка». Але Сесілія не моя донька, і за той час, що я його провела в

цьому будинку, я ще не встигла завоювати її прихильність. Тому чемно

всміхаюся, прибираю склянку з водою і ставлю обіч її тарілки іншу

склянку, з яблучним соком.

Дівчисько ретельно вивчає її. Бере до рук, роздивляється проти

світла, примруживши очі.

— Склянка брудна. Принеси іншу.

— Вона не брудна, — заперечую я. — Щойно з посудомийки.

— На ній плями! — Сесілія кривиться. — Я не питиму з неї!

Принеси мені іншу!

Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Не битимуся ж я з

маленькою дівчинкою, врешті-решт! Хоче вона іншу склянку — то й

нехай собі, принесу іншу.

Саме коли я приношу Сесілії іншу склянку, до столу спускається

Ендрю. Він зняв краватку й розщепив горішні ґудзики білосніжної

сорочки. Ледь видно волосся на грудях — і я квапливо відводжу очі.

Опинившись на волі, я маю опанувати багато речей. Зокрема, як

поводитися із чоловіками. Коли я кажу «поводитися», то маю на увазі

«уникати». На моєму передостанньому місці роботи, у тому барі, де я

була офіціанткою (власне, то була єдина робота, яку мені вдалося

отримати після звільнення), відвідувачі регулярно підбивали до мене

клинця й запрошували на побачення. Я завжди відмовлялася. Життя в

мене й без того в цілковитому розброді, тож таким штукам нині в

ньому просто немає місця. І, авжеж, ті чоловіки, котрі запрошували

мене на побачення, належали саме до тієї категорії представників

сильної статі, на здибанку з якими я ніколи не пішла б.

До в’язниці я потрапила в сімнадцять. Незайманкою не була, але

єдиним моїм досвідом в інтимній царині був неоковирний підлітковий

секс. Під час перебування за ґратами я інколи відчувала потяг до

привабливих чоловіків-охоронців. Інколи майже болісний потяг. І саме

стосунки із чоловіком — то було дещо з того, через що я так

нетерпеливо очікувала на звільнення. Та що там стосунки… Я мріяла

просто відчути, як чоловічі губи накривають цілунком мої власні. Мені

дуже цього кортить. Певна річ, що кортить.

Але не просто зараз. Колись… у майбутньому.

І все ж таки я, дивлячись на таких чоловіків, як Ендрю Вінчестер, мимоволі думаю про те, що навіть не торкалася мужчини протягом

десяти років. Принаймні в цьому сенсі не торкалася. Він зовсім не

схожий на тих покидьків у барі, де я працювала офіціанткою. Він саме

такий чоловік, якого я шукала відтоді, як звідти пішла. Точнісінько

такий. За винятком того, що одружений.

Мені раптом дещо спадає на думку. Якщо виникне бажання трохи

зняти стрес, у мене є гожий кандидат. Ензо! Так, він не говорить