англійською. Але ж то будуть стосунки лише на одну ніч, тому
жодного значення його лінгвістичні таланти не мають. Тим паче, що
вигляд у нього такий, наче він і без настанов знатиме, що робити. А
ще, на відміну від Ендрю, він не носить обручки — хоча мимоволі я
сушу собі мізки над тим, хто ж вона така, та Антонія, чиє ім’я
витатуйоване в нього на передпліччі.
Змушую себе відволіктися від фантазій про сексуального садівника.
Повертаюся до кухні, приношу тарілки з вечерею. Очі Ендрю радісно
спалахують, коли він бачить соковитий стейк, просмажений просто-таки ідеально. Я навіть пишаюся тим, як добре в мене вийшло м’ясо.
— На вигляд просто неймовірно, Міллі! — каже він.
— Дякую, — озиваюся.
Я озираюся на Сесілію. А от вона зовсім протилежної думки.
— Фееее! Це ж стейк.
Курінний Очевидько, теж мені.
— Стейк дуже смачний, Сісі, — звертається до доньки Ендрю. —
Скуштуй-но!
Сесілія дивиться на батька, відтак опускає очі на вміст своєї тарілки.
Обережно торкається стейка виделкою — так, наче боїться, що той
раптом зірветься з тарілки й застрибне їй просто до рота. Вираз
обличчя в дівчинки нещасний.
— Сісі… — починає Ендрю.
Дивлюся то на Сесілію, то на її батька, не зовсім розуміючи, що
робити. До мене раптом доходить, що, мабуть, не варто було готувати
стейк для дев’ятирічної дівчинки. Я просто чомусь вирішила, що в неї, зважаючи на оточення, у якому вона живе, має бути вишуканий смак.
— Ем… — белькочу я. — Може, я тоді?..
Ендрю відсуває стілець, зводиться й забирає тарілку в дівчиська.
— Гаразд, я приготую тобі курячі нагетси.
Слідом за Ендрю йду до кухні й починаю вибачатися. Він лишень
сміється.
— Не переймайтеся. Сесілія обожнює курятину. А надто курячі
нагетси. Навіть якщо ми вечерятимемо в найвишуканішому ресторані
на Лонг-Айленді, вона замовить саме їх.
Плечі мої трохи розпружуються.
— Ви не мусите цього робити. Я сама можу підсмажити для неї
нагетси.
Ендрю ставить тарілку на кухонну стійку та свариться на мене
вказівцем.
— Мушу. Якщо вже ви збираєтеся тут працювати, влаштую вам
майстер-клас.
— Гаразд.
Він розчахує дверцята морозилки й витягає величезний пакунок
дитячих нагетсів.
— От бачите, саме ці нагетси обожнює Сесілія. Інші торговельні
марки не купуйте, вона відмовлятиметься від них на відруб. — Він
відкриває вакуумне пакування й бере заморожений нагетс. — Також
нагетси обов’язково мусять бути у формі динозавра. От, бачите? Це
динозавр.
Мимоволі всміхаюся.
— Бачу. Так, я зрозуміла.
— А ще… — Він здіймає нагетс до очей. — Спершу треба оглянути
кожен з них, чи нема на ньому якихось пошкоджень. Наприклад, голови бракує, чи ноги, чи хвоста. Якщо в динозавра є каліцтва, ним
Він витягає тарілку з підвісної шафки над мікрохвилівкою. Кладе на
тарілку п’ять зовні бездоганних нагетсів.
— Одна порція — п’ять нагетсів. До мікрохвилівки ставите їх рівно
на дев’яносто секунд. Якщо виставити на таймері менший час, залишаться сирі. Якщо більший — будуть пересмажені. Тут треба
дотриматися ідеального балансу.
Серйозно киваю.
— Я зрозуміла.
Поки тарілка з нагетсами обертається в мікрохвилівці, Енді
роззирається. Кухня тут щонайменше вдвічі більша, ніж уся та
квартира, з якої мене виселили були.
— Я навіть до пуття не знаю, скільки грошей ми вгатили, щоб
зробити ремонт на цій кухні. А Сесілія все одно зголошується їсти
виключно те, що приготовано в мікрохвилівці.
«Розпещене мале стерво», — от що бринить у мене на самісінькому
кінчику язика. Але я втримуюся й не кажу цього вголос.
— Принаймні вона чітко знає, чого хоче.
— Це точно.
Мікрохвилівка пищить. Ендрю витягає тарілку з гарячезними, просто
із жару, курячими нагетсами.
— А ви? Ви вже поїли?
— Я візьму щось перекусити до себе в кімнату.
Він зводить брову.
— А до нас не хочете приєднатися?
Якась частина мене залюбки пристала б на його пропозицію. В
Ендрю Вінчестері є щось дуже привабливе, і я не годна опиратися
бажанню ближче з ним роззнайомитися. Але водночас розумію, що це
було б помилкою. Якщо Ніна увійде до кухні й побачить, як ми, сміючись і теревенячи, сидимо за столом, їй це достеменно не
сподобається. Крім того, у мене є передчуття, що Сесілія докладе
максимум зусиль, аби зіпсувати вечір.
— Я краще поїм у себе, — твердо кажу я.
Вигляд в Ендрю такий, наче він збирається заперечити, але потім
змінює свою думку.
— Вибачте, — каже він. — Просто в нас ніколи ще не було прислуги
з проживанням, тому я не дуже добре розуміюся на вимогах етикету в
цьому випадку.
— І я також, — зізнаюсь я. — Але мені здається, що Ніні не
сподобалося б, якби вона побачила, що я вечеряю тут, з вами.
Затамовую дух, міркуючи, чи, бува, не бевкнула зайвого, вказавши на
очевидне. Але Ендрю киває.
— Так, мабуть, маєте слушність.
— Хай там як… — Я скидаю голову, щоб зустрітися з ним очима. —
Дякую за майстер-клас щодо нагетсів.
