От лишень я
Ніну. Але з геть іншої причини.
Він відпускає мої плечі й натискає кнопку, зачиняючи браму гаража.
Бере мене за руку, щоб повести геть, але я все дивлюся й дивлюся на
браму, аж поки та повністю не зачиняється. Мені здається, що Нінина
автівка от-от вигулькне з-за рогу.
— Ходімо, Міллі. — Очі в Ендрю блищать. — Я так довго мріяв
опинитися з тобою наодинці.
Попри все я не можу стримати усмішку.
— Справді?
— Ти просто не уявляєш, як я про це мріяв…
Він притягує мене до себе й цілує, і, коли я млію в його обіймах, над
головами в нас знову гуркотить грім. Мені здається, що там, удалині, досі чути ревіння двигуна Ніниної автівки. Але це неможливо. Вона
поїхала.
І полотном дорога.
РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Наступного ранку я прокидаюся в кімнаті для гостей. Обіч спить
Ендрю.
Після того як напередодні вночі поїхала Ніна, саме в цій кімнаті ми
облаштувалися. Я не хотіла спати в ліжку, де ще напередодні спала
вона. А моя крихітна лежанка нагорі для двох була завузька. Отже, ми
знайшли компромісний варіант.
Мабуть, якщо все надалі так триватиме — якщо в нас усе буде
серйозно, — урешті я переберусь до головної спальні цього будинку.
Але згодом. Там поки що пахне Ніною. Її запах просто-таки в’ївся в
усе довкола.
Ендрю розплющується. І, побачивши мене поряд, усміхається.
— Привіт, — каже він.
— І тобі привіт.
Проводить пучкою пальців по моїй шиї, по плечу, і мене беруть
сироти.
— Мені подобається прокидатися з тобою обіч. З тобою замість
Я почуваюся так само. Сподіваюся, завтра я теж прокинуся з ним
поруч. І позанаступного дня теж. Ніна не цінувала цього чоловіка, а я
ціную. Вона сприймала все як належне.
Так химерно уявляти, наче все, що було її життям, тепер стане моїм.
Ендрю нахиляється до мене й цьомкає в кінчик носа.
— Нумо вже вставати. У мене сьогодні призначено зустріч.
Знехочу сідаю в ліжку.
— Я приготую тобі сніданок.
— Навіть не думай про це. — Він зводиться, ковдра падає, виставляючи на позір чудовезне тіло. Він у дивовижній формі (певно, вчащає до спортзалу). — Ти прокидалася й готувала нам сніданок, відколи почала тут працювати. Сьогодні відпочивай. І роби все що
заманеться.
— Щопонеділка я зазвичай ставлю прання. Я просто завантажу
пралку, і…
— Ні. — Ендрю пильно дивиться на мене. — Послухай, наразі я не
знаю, чим це все завершиться, але… Ти справді мені подобаєшся. Я
хочу, щоб у нас із тобою з’явився шанс. І якщо ми на це зважимося, ти
не можеш залишатися моєю помічницею. Я знайду когось іншого, щоб
прибирали в будинку, а ти можеш просто відпочивати й міркувати про
те, чим хочеш займатися.
Щоки мої маковіють.
— Для мене це проблема. Ти ж бо знаєш, я сиділа. Люди не воліють
наймати на роботу тих, хто…
— От саме тому ти можеш залишатися тут скільки треба, — скидає
він руку, цим жестом уриваючи мої заперечення. — Я серйозно. Мені
подобається, що ти тут. І хтозна… може, усе завершиться тим, що ти
взагалі назавжди сюди переїдеш.
Він усміхається мені лагідною, чарівливою усмішкою, і я просто-таки тану. Ніна, мабуть, справді божевільна, якщо відпустила цього
чоловіка.
Я досі боюся, що вона зажадає отримати його назад.
Дивлюся на м’язисті ноги Ендрю, який вдягає труси-боксери.
Витріщаюся на нього крадькома. Він підморгує мені та йде до ванної, щоб стати під душ. І я залишаюся сама.
Позіхаю, розпростершись на цьому розкішному двоспальному ліжку.
Я ж так раділа була, коли отримала ту лежанку нагорі, але зараз усе
зовсім по-іншому. Виявляється, я навіть не усвідомлювала, що увесь
цей час проходи ˊ ла зі зведеною від неминаючої судоми спиною, але, щойно провела лишень одненьку ніч на цьому розкішному матраці, ситуація значно поліпшилася. До хорошого швидко звикаєш.
Свій телефон я полишила на столику побіля ліжка. Чую, як він
дзижчить. Тягнуся по нього і суплюся, побачивши напис на екрані:
«Номер абонента приховано».
У мене скручує живіт. Хто може телефонувати мені о такій порі, коли ще й на світ не благословилося? Дивлюся на екран, аж допоки
телефон нарешті не замовкає.
Що ж… і хвалити Бога.
Знову кладу телефон на столик і ніжуся на ліжку. Йой, який же тут
зручний матрац. Утім річ не лишень у ньому. Простирадла наче
шовкові. А ковдра тепла, проте водночас легка. Її годі й порівнювати з
тим кусючим вовняним шматтям, під яким я спала там, нагорі. Так
само, як і з тією благенькою пародією на ковдру, яка була в мене у
в’язниці. Виявляється, на гарній, дорогій постільній білизні затишно
спати… це хто б міг подумати, га?
Очі в мене починають злипатися. Але, перш ніж я встигаю
провалитися в сон, телефон знову дзвонить.
Зі стогоном тягнуся по нього. І знову на екрані той самий напис.
«Номер абонента приховано».
Хто може мені телефонувати? У мене немає подруг. Номер мого
