Служниця полностью

погрожуватиме й називатиме мене розлучницею… хай собі.

Натискаю на клавішу, приймаючи виклик.

— Слухаю. Ніно, це ви?

— Алло! — гукає в слухавці веселий голос. — Хочемо повідомити, що у вас добігла завершення дія автострахування…

Відсуваю телефон від вуха і, не ймучи віри самій собі, дивлюся на

екран. Це була не Ніна. Це бісові спамери. Я зробила з мухи слона.

Однак у мене все одно не виходить позбутися відчуття того, що я в

небезпеці.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ендрю сьогодні ввечері затримується на роботі.

За чверть сьома від нього надійшло сповнене каяття повідомлення.

Проблеми на роботі. Застряг тут принаймні ще на годину. Вечеряй без мене.

Я надіслала йому відповідь.

Без проблем. Обережно за кермом.

Але в душі я відчувала гостре розчарування. Мені дуже сподобалася

ота наша з Ендрю вечеря тоді, на Мангеттені, і я спробувала була

відтворити одну з тих страв, що ми ними смакували тоді у

французькому ресторані. Стейк au poivre — стейк з перцем по-французькому. Я скористалася чорним перцем-горошком, який

придбала в супермаркеті (коли мені вистачило снаги туди

повернутися), додала подрібнену цибулю шалот, коньяк, червоне вино, яловичий бульйон і жирні вершки. Аромат був просто дивовижний, але

ще година чи дві для моєї страви стануть вироком: розігрітий стейк —

зовсім не те, що свіжий. Отже, іншого вибору, окрім як смакувати цією

дивовижною вечерею на самоті, у мене не було. І тепер, коли клацаю

канали телевізора, враження в мене таке, що та смакота каменюкою

лежить у мене в шлунку.

Мені не подобається залишатися в цьому будинку на самоті. Коли

поряд Ендрю, з’являється відчуття, що це справді його будинок. Але

коли його немає, це місце просто-таки смердить Ніною. Аромат її

парфумів сотається з кожної шпарини, з кожного закутка — вона

помітила територію власним запахом, наче тварина.

Хай навіть Ендрю казав мені цього не робити, я влаштувала

генеральне прибирання, повернувшись із закупів, — усе заради того, щоб позбутися аромату її парфумів. Але попри все я досі його

відчуваю.

Хоч як огидно поводилася Патріс там, у супермаркеті, вона зробила

мені величезну послугу. Ніна справді за мною стежила. Я знайшла

застосунок-маячок у якійсь течці на смартфоні, куди зазвичай ніколи

не зазирала. І негайно його видалила.

Але досі не можу позбутися відчуття, що вона за мною шпигує.

Заплющуюся і згадую почуте сьогодні вранці попередження Ензо.

«Ти повинна звідси поїхати. Ти в жахливій небезпеці».

Він боявся Ніни. Я бачила це в його очах, коли ми розмовляли, а вона

опинялася десь поблизу.

«Ти в жахливій небезпеці».

Намагаюся притлумити хвилю нудоти, яка підступає до горла.

Вона поїхала.

Але, можливо, досі здатна мені зашкодити.

Сонце вже сіло. Дивлячись у вікно, я бачу власне відображення в

шибі. Я зводжуся з канапи й підходжу до вікна. Серце калатає.

Притискаюся чолом до прохолодного скла, вдивляючись у темряву

там, надворі.

Це що, автівка зупинилася за брамою?

Мружуся, вдивляючись у потемок і намагаючись зрозуміти, ввижається мені чи ні. Мабуть, можна було вийти та глянути, що там

таке. Але ж це означає, що доведеться відімкнути двері будинку.

Утім, що з нього користі, з того замка, якщо в Ніни все одно є ключ?

Думки мої уриває дзвінок мобільного. Телефон я залишила на

кавовому столику. Квапливо беру його, боячись пропустити дзвінок, —

і знову бачу на екрані напис «номер абонента приховано». Хитаю

головою. Знову спамери. От тільки їх мені бракувало.

Натискаю зелену кнопку, приймаючи виклик. Авжеж, зараз у

слухавці знову пролунає отой набридливий запис. Але натомість чую

спотворений перетворювачем голос.

— Тримайтеся якнайдалі він Ендрю Вінчестера!

Я голосно втягую повітря.

— Ніно, це ви?

Не можу визначити, чоловік мені телефонує чи жінка, а тим паче, чи

це справді Ніна. Аж тоді на іншому кінці дроту лунає клацання, й у

слухавці западає тиша.

Сковтую слину. Досить уже з мене цих Ніниних ігрищ. Починаючи

від завтра, я зроблю цей будинок своїм. Я покличу майстра, щоб

змінив замки на дверях. А сьогодні спатиму в головній спальні. Досить

уже цієї дурні з ночівлею в кімнаті для гостей. Я тут більше не гостя.

Ендрю сказав, що сподівається, наче в нас щось вийде.

Отже, тепер це й мій будинок.

Рушаю до сходів, перестрибуючи через дві сходинки, підіймаюся

нагору й дістаюся нарешті тієї задушливої комірки під самісіньким

дахом — своєї теперішньої спальні.

От лишень відсьогодні це вже не моя спальня. Зараз спакую речі й

переберуся донизу. Це мої останні відвідини комірки, здатної

викликати напад клаустрофобії, із цим дурнуватим замком ззовні на

дверях.

Витягаю одну із сумок з гардеробу. Починаю вкидати туди свій одяг, не утруднюючи себе тим, щоб його складати як годиться — адже мені