Служниця полностью

телефону є у вчителів Сесілії, але школа влітку не працює. Єдина

людина, яка бодай колись мені телефонувала, це…

Ніна.

Що ж, якщо це справді вона, то це остання людина, з якою я зараз

хочу розмовляти. Натискаю червону клавішу на екрані, скидаючи

дзвінок. Але засинати знову не годиться, тому я вибираюся з ліжка та

вирушаю нагору, щоб сходити в душ.

***

Коли спускаюся, Ендрю вже вбраний у діловий костюм і звільна п’є

каву. Я ніяково проводжу долонями по власних джинсах, почуваючись

на його тлі якоюсь обшарпанкою. Він стоїть біля вікна, дивлячись на

подвір’я, куточки губ опущені.

— Усе гаразд? — питаю я.

Він здригається — не помітив, як я увійшла. Усміхається.

— Так, усе чудово. Просто… Там знову цей бісів садівник. Що, в

дідька, він постійно там робить?

Підходжу до вікна, стаю поруч із Ендрю. Бачу Ензо, який порається

над клумбою з лопатою напереваги.

— Ееее… порається в саду?

Ендрю кидає погляд на годинник на зап’ястку.

— Зараз восьма ранку. Він завжди тут, на нашому подвір’ї. Він

працює ще на десяток тутешніх родин… якого дідька він постійно

товчеться саме в нас?

Знизую плечима, але, відверто кажучи, він таки має слушність. Мені

теж здається, що Ензо проводить на нашому подвір’ї забагато часу.

Просто недоречно багато часу, навіть зважаючи на те, наскільки наше

подвір’я більше за інші.

Ендрю, здається, щось надумав. Він ставить кухоль з кавою на

підвіконня. Я тягнуся за ним, добре знаючи, що в Ніни станеться

істерика, якщо вона побачить пляму від кави на підвіконні. Аж тоді

зупиняю себе. Ніна більше не влаштовуватиме мені вирвані роки. Я її

більше не побачу. Я й сама можу відтепер залишати кавові філіжанки

де заманеться.

Ендрю виходить на моріжок перед будинком. На обличчі в нього

рішучий вираз. Із цікавості я йду за ним слідом. Певна річ, він

збирається поговорити з Ензо… Ендрю прокашлюється. І ще раз. Але

привернути увагу садівника йому не вдається.

Нарешті він гримає:

— Ензо!

Той дуже повільно зводить голову. Озирається.

— Так?

— Я хочу з вами поговорити.

Ензо протяжливо зітхає і повертається на п’ятах. Простує до нас, рухаючись неймовірно повільно.

— Га? Чого хотіти?

— Послухайте. — Ендрю високий, але Ензо вищий, тому Ендрю

доводиться скидати голову, щоб зустрітися з ним поглядом. — Дуже

дякую за все, що ви тут зробили, але ми більше не потребуємо ваших

послуг. Тому, будь ласка, збирайте речі та йдіть собі до наступного

свого наймача.

— Che cosa? [22] — питає Ензо.

Ендрю підтискає губи так, що вони перетворюються на одну пряму

лінію.

— Я сказав, що ви нам більше не потрібні. Все. Кінець. Можете йти.

Ензо схиляє голову до плеча.

— Звільнено?

Ендрю голосно втягує повітря.

— Так. Вас звільнено.

Ензо якусь мить обмірковує почуте. Я задкую на крок, усвідомлюючи: дарма що Ендрю високий і м’язистий, Ензо все одно

вищий і кремезніший за нього. Якщо ці двоє чубитимуться, важко

наперед передбачити, хто переможе.

Аж тоді садівник просто знизує плечима.

— Гаразд, — каже він. — Я йду.

Здається, йому такою мірою байдуже, що я замислююся, чи Ендрю, бува, не почувається зараз дурнем через те, що зчинив такий рейвах, бо, мовляв, Ензо тут багато працює. Але Ендрю просто киває з

помітним полегшенням.

— Grazie. Я вам дуже вдячний за все, що ви зробили для нас

протягом цих останніх кількох років.

Ензо просто невиразно дивиться на нього.

Ендрю бурмотить щось ледь чутно і, відвернувшись, рушає до

будинку. Я вже збираюся піти за ним, але, щойно Ендрю зникає за

дверима, щось мене втримує. Хтось. Я не одразу розумію, що за руку

мене тримає Ензо.

Озираюся, зустрічаюся з ним поглядом. Вираз його обличчя

кардинально змінився, тільки-но Ендрю зник за дверима. Темні, стривожені очі прикипіли до моїх.

— Міллі… — видихає він. — Ти повинна звідси поїхати. Ти в

жахливій небезпеці.

У мене падає щелепа. Не лишень через те, що він сказав, але й через

те, як саме він це сказав. Відколи я тут працювала, він і двох слів

англійською докупи не міг зліпити. А зараз я почула від нього два

повні речення. Ба більше, італійський акцент, зазвичай такий сильний, що садівника насилу можна зрозуміти, тепер майже непомітний. Ензо

говорить як людина, яка англійською володіє цілком пристойно.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я. — Ніна поїхала.

— Ні. — Він уперто хитає головою, досі міцно тримаючи мене за

руку. — Помиляєшся. Вона не…

Перш ніж він устигає сказати ще щось, двері будинку рвучко

прочиняються. Ензо квапливо відпускає мою руку й задкує на крок.

— Міллі? — З будинку визирає Ендрю. — Чи все гаразд?

— Так, — видушую я.

— Ти йдеш?

Мені хочеться залишитися надворі й розпитати Ензо про те, що має

означати його лиховісне попередження і що він намагався мені

сказати, але доводиться повернутися назад у будинок. Вибору в мене

немає.

Зайшовши слідом за Ендрю в будинок, я озираюся на Ензо, який