я можу порадити. Пече страшенно, і очі в мене одразу неймовірно
засльозилися. Шкіра на обличчі здавалася обпеченою. А тоді полилися
шмарклі. За мить я відчула, що вони затікають мені до рота, тоді в роті
теж запекло, з’явився жахливий присмак. Кілька секунд я сиділа на
ліжку, просто силкуючись вирівняти дихання, а потім ще протягом
години не годна була розплющити очі.
Авжеж, з надлишком освіжувача для повітря жодного порівняння.
Однак відтоді минуло вже кілька годин. Очі вже сяк-так розплющую.
Щодо обличчя — враження таке, ніби його опекло сонцем, а повіки
дуже набряклі. Але мені вже не здається, що я от просто зараз ґиґну.
Проте, авжеж, Енді все одно чекатиме, поки я буду в
презентабельнішому вигляді, перш ніж зголоситься випустити мене.
А це означає, що мені, можливо, доведеться провести тут ще одну
ніч. Але сподіватимемося все ж таки, що ні.
Вікно зараз не забите дошками, тому до кімнати принаймні
потрапляє природне освітлення. Лишень це і втримує мене на межі
божевілля. Я підходжу до вікна й визираю на заднє подвір’я. Як мені
кортить там опинитися!
Аж тоді розумію, що подвір’я не порожнє.
Там працює Ензо. Я задкую, але він зводить очі — саме вчасно, щоб
мене побачити. Дивиться просто на мене, і я, дарма що нас розділяють
три поверхи, бачу, як він супиться. Відтак стягає рукавиці та йде до
будинку.
Ой, ні. Це погано.
Не знаю, що Ензо збирається робити. Викличе поліцію? Я не
впевнена, на добре це вийде чи на зле. Енді завжди примудрявся якось
розв’язувати такі ситуації. Він завжди на крок попереду. Десь рік тому
я стала відкладати гроші, ховаючи їх в один зі своїх чобітків, котрі
стояли в гардеробі. Сподівалася накопичити достатньо, щоб утекти. А
тоді якось виявила, що гроші зникли, а наступного дня чоловік
примусив мене йти на горище.
За хвилину у двері гупають п’ястуком. Я задкую, притискаюся до
стіни.
— Ніно? — Це голос Ензо. — Ніно, я знаю, що ви тут!
Кашляю, прочищаючи горло.
— Зі мною все гаразд!
Смикається ручка дверей.
— Якщо з вами все гаразд, то відімкніть двері й дайте мені
пересвідчитися.
Цієї миті до мене раптом доходить, що Ензо каже те цілком
пристойною англійською. Мені здавалося, що він лишень трохи
розуміє мову, а говорити майже не вміє, але зараз його англійська
здається просто бездоганною. Навіть італійського акценту майже не
помітно.
— Я… я зайнята… — кажу неприродно тонким голосом. — Але зі
мною все гаразд. Просто треба дещо зробити.
— Ви сказали, що чоловік мордує вас і замикає на горищі.
Я рвучко втягую повітря. Я ж бо бевкнула це лише тому, що була
впевнена, буцімто він не зрозуміє! Але тепер уже цілком очевидно, що
садівник тоді зрозумів усе до останнього слова. І мені тепер треба
ліквідувати наслідки. Не можна змушувати Енді злоститися.
— Як ви взагалі потрапили в будинок?
Ензо видає якийсь роздратований звук.
— Ви залишаєте ключ під вазоном біля дверей. Так, а де лежить
ключ від цієї кімнати? Кажіть, де він?
— Ензо…
—
Я справді знаю, де ключ від кімнати на горищі. Користі мені з того
знання катма, коли тут сиджу. Але я можу скерувати садівника до того
сховку. Себто могла б, якби захотіла.
— Я знаю, ви намагаєтеся допомогти, але це не зарадить. Будь
ласка… будь ласка, не втручайтеся. Він мене випустить… трохи
згодом.
З того боку дверей западає довга тиша. Мабуть, Ензо розмірковує
зараз, чи варто втручатися в особисте життя клієнтки. Я не знаю, який
у нього імміграційний статус, але мені відомо, що народився він точно
не в Штатах. А ще я впевнена, що в Ендрю з батьками вистачить
грошви й влади, аби домогтися депортації нашого садівника, якщо їм
заманеться.
— Відійдіть, — наказує Ензо. — Я виламаю двері.
— Ні. Не можна! — На очі мені навертаються сльози. — Послухайте, ви не розумієте! Якщо я не робитиму все, що він накаже, то він заподіє
щось Сесілії! А мене запроторить до божевільні… він уже таке робив.
— Ні. Це все просто відмовки.
— Ні, не відмовки! — Моєю щокою вже збігає сльоза. — Ви просто
не розумієте, скільки в нього грошей. Не розумієте, що він може вам
заподіяти! Ви що, хочете, щоб вас депортували?
Ензо знову мовчить якийсь час.
— Це неправильно. Він вас кривдить!
— Зі мною все гаразд. Присягаюся.
Це можна вважати правдою. Ну, майже. Обличчя в мене досі пече, а
очі болять, але Ензо про це знати нема потреби. Ще день, і зі мною все
буде цілком і повністю гаразд. Наче нічого й не було. А відтак можна
буде повертатися до свого звичайного жалюгідного життя.
— Ви хочете, щоб я пішов, — каже садівник.
Я не хочу, щоб він ішов. Понад усе мені кортить, щоб він вибив ці
двері, але я знаю, як Енді все перекрутить. Лишень Бог відає, у чому
він нас обох тоді звинуватить. Я ніколи навіть припустити не могла, що він здатний запроторити мене до божевільні лише за спроби
розповісти правду. Я не хочу, щоб життя Ензо перетворилося на
