Служниця полностью

жахіття. Енді довелося зрештою випустити мене з психушки. А Ензо

він може замкнути деінде до скону.

— Так, — запевняю я. — Будь ласка, йдіть.

Він довго, протяжливо видихає.

— Я піду. Але, якщо не побачу вас завтра вранці, я прийду сюди та

виб’ю ці двері. І викличу поліцію.

— Домовилися.

У мене все одно лишилася тільки одна пляшечка води, тому, якщо

Енді мене до ранку звідси не випустить, мені буде непереливки.

Чекаю, допоки не пролунає звук кроків, що віддаляються. Але не

чую цього звуку. Він досі стовбичить там, з того боку дверей.

— Ви не заслуговуєте на те, щоб до вас так ставилися, — каже

нарешті Ензо.

А тоді звук його кроків потроху віддаляється. По щоках у мене

струмлять сльози.

***

Енді випускає мене з карцеру ввечері. Коли нарешті отримую змогу

глянути на себе в дзеркало, мене вражає те, які набряклі маю повіки.

Шкіра обличчя яскраво-червона, наче в мене плюснули окропом. Але

вже наступного ранку вигляд маю майже нормальний. Тільки щоки

рожеві, наче напередодні я багато часу провела на осонні.

Ензо працює на головному подвір’ї, коли чоловік виїжджає з гаража.

На задньому сидінні його автівки сидить Сісі, пристебнута паском

безпеки. Він сьогодні сам відвезе її до школи, поки я відпочиватиму.

Зазвичай після того, як він випускає мене з горища, мій чоловік

протягом кількох днів дуже зі мною лагідний. Закладаюся, що сьогодні

ввечері він принесе мені квіти і, мабуть, якусь прикрасу. Наче це може

щось спокутувати.

З вікна дивлюся, як автівка Енді минає браму, як виїжджає на дорогу.

Коли вона зникає з очей, помічаю, що на мене дивиться Ензо. Зазвичай

не буває такого, щоб він працював у нас протягом двох днів поспіль.

Його сьогоднішній візит не має нічого спільного зі станом наших

клумб.

Виходжу з будинку та прямую до Ензо. Дивлюся на його садове

причандалля, і мені раптом спадає на думку, що садові ножиці дуже

гострі. Якщо він прохромить ними груди Енді, це покладе всьому край.

А взагалі, з його габаритами, Ензо не знадобилося б вдаватися до

якихось допоміжних інструментів. Ензо міг би вколошкати мого

чоловіка й голіруч.

— От, бачите? — Я видушую силувану усмішку. — Я ж бо казала

вам, що зі мною все гаразд.

Утім садівник не відповідає на мою усмішку.

— Серйозно, — наполягаю я.

Очі його такі темні, що райдужку не відрізнити від зіниці.

— Розкажіть мені правду.

— Ви не захочете цього знати.

— Розкажіть мені!

Протягом останніх п’яти років усі, кому я намагалася розповісти

правду про те, що чинить зі мною Енді, називали мене божевільною.

Поліціянти, лікарі, найліпша подруга — усі казали, що я марю. Я

загриміла до психушки, адже надумала розповісти про те, що він зі

мною робить. Але от зараз просто переді мною стоїть людина, котра

хоче дізнатися правду. Котра мені повірить.

Отже, просто там, на моріжку, того чудового сонячного дня я все

розповідаю Ензо. Розповідаю йому про кімнату на горищі. Розповідаю

про тортури, які вигадав для мене Енді — і то лишень про деякі з них.

Розповідаю про те, як побачила тоді у ванні непритомну Сесілію. То

було багато років тому, але я досі пам’ятаю її личко у воді, пам’ятаю

так чітко, наче то було вчора. Я розповідаю йому все, і обличчя його

хмарнішає просто на очах.

Я ще не встигаю завершити своєї сповіді, коли Ензо вибухає довгою

італійською фразою.

Я не знаю цієї мови, але здатна відрізнити лайку на слух. Пальці його

стискають садові ножиці так, що аж кісточки побілішали.

— Я його вб’ю, — сичить садівник. — Уже сьогодні ввечері я його

вб’ю.

Я полотнішаю. Я відчула таке полегшення, коли все розповіла. Але

то було помилкою. Він просто нетямиться від люті.

— Ензо…

— Він чудовисько! — вибухає садівник. — Ви хіба не хочете, щоб я

його вбив?

Так, я мрію, щоб Енді загинув. Але не хочу потім розбиратися з

наслідками. А надто з тим листом, що його має отримати поліція, якщо

мій чоловік помре. Я хочу, щоб він ґиґнув, але ж хочу не такою мірою, щоб потім сидіти за ґратами до скону.

— Ви не можете цього зробити, — твердо хитаю головою. — Вас

запроторять до в’язниці. Ми обоє туди потрапимо. Ви що, цього

домагаєтеся?

Ензо ледь чутно бурмотить щось італійською.

— Гаразд. Тоді покиньте його.

— Я не можу.

— Можете. Я вам допоможу.

— Що ви можете зробити? — Питання не цілком риторичне.

Можливо, Ензо — підпільний мільйонер. Можливо, у нього є якісь

зв’язки з кримінальним світом, про які мені не відомо. — Можете

купити мені квиток на літак? Новий паспорт? Нову особистість?

— Ні. Але… — Він тре підборіддя. — Я знайду спосіб. Я знаю

декого. Я допоможу вам.

Мені так кортить йому повірити.

РОЗДIЛ СОРОК ВОСЬМИЙ

Крок сьомий. Як спробувати втекти

За тиждень ми зустрічаємося з Ензо, щоб скласти план.

Ми дуже обережні. Коли в мене у гостях подружки з Асоціації