Джепп глипнув на мого друга так, наче хотів сказати: «Бачите».
— Чи мав лорд Еджвер якихось ворогів? — раптом запитав Пуаро.
— Нісенітниця, — сказала міс Керрол.
— Що ви маєте на увазі під «нісенітницею», мадемуазель?
— Вороги! Люди цими днями не мають
— Але лорда Еджвера вбили.
— Це була його дружина, — заявила міс Керрол.
— Дружина — не ворог, ні?
— Я впевнена, що це була найнезвичніша річ, яка трапилася. Я ніколи й не чула, щоб це траплялося — я маю на увазі, з кимось із нашого кола.
Було очевидно, що секретарка лорда Еджвера вірила, що вбивства скоюють лише п’яні члени нижчих класів.
— Скільки ключів є до центральних дверей?
— Два, — швидко відповіла міс Керрол. — Лорд Еджвер завжди носив один. Інший зберігався в шухляді в холі, аби той, хто збирався прийти пізно, міг його взяти. Був іще третій, але капітан Марш загубив його. Дуже легковажний.
— Капітан Марш часто приходив у будинок?
— Він колись тут мешкав, за три роки до цього.
— Чому він поїхав? — запитав Джепп.
— Не знаю. Мабуть, не міг поладнати зі своїм дядьком.
— Гадаю, ви знаєте трошки більше, ніж це, мадемуазель, — м’яко зауважив Пуаро.
Вона кинула на нього швидкий погляд.
— Я не з тих, хто пліткує, мсьє Пуаро.
— Але ви можете сказати нам правду щодо пліток про серйозну незгоду між лордом Еджвером і його небожем.
— Це було не настільки серйозно. Лорд Еджвер був людиною, з якою важко поладнати.
— Навіть ви це виявили?
— Я не говорю про себе. Я ніколи не мала якихось непорозумінь із лордом Еджвером. Він завжди вважав мене цілком надійною.
— Але щодо капітана Марша…
Детектив наполягав, обережно спонукаючи жінку до подальших одкровень.
Міс Керрол знизала плечима.
— Він був марнотратним. Заліз у борг. Були й інші проблеми — не знаю які. Вони посварилися. Лорд Еджвер заборонив йому повертатися в будинок. Це все.
Вона міцно стисла губи. Очевидно, не мала наміру нічого більше говорити.
Кімната, у якій ми її опитували, була на другому поверсі. Коли ми вийшли, Пуаро взяв мене під руку.
— Хвилиночку, Гастінґсе, залишіться, будь ласка, тут. Я спущуся з Джеппом. Дивіться, поки ми не зайдемо у бібліотеку, і тоді приєднуйтеся до нас.
Я вже давно припинив ставити своєму другові запитання, які починаються з «чому». Наче в «Атаці легкої бригади» Теннісона: «Чому це треба — не питай, лише зроби чи помирай», — хоча, на щастя, до помирання ще не дійшло! Я подумав, певне, Пуаро підозрює дворецького у шпигуванні за ним і хоче знати, чи справді це так.
Я зайняв свою позицію, дивлячись через балюстраду. Пуаро і Джепп спершу пішли до вхідних дверей, що були поза моїм полем зору. Потім вони знову з’явилися і повільно йшли коридором. Я провів їх очима, поки вони не зайшли у бібліотеку. Я зачекав хвилину-другу, на випадок, якщо з’явиться дворецький, але оскільки ніхто так і не з’явився, збіг униз сходами і приєднався до них.
Тіло, звісно, забрали. Штори були засунуті, електричне світло увімкнене. Пуаро та Джепп стояли посередині кімнати, розглядаючись.
— Тут нічого, — підсумував інспектор.
А мій друг із усмішкою відповів:
— На жаль! Ні цигаркового попелу, ні слідів взуття, ні рукавички леді, ні стійких парфумів! Нічого того, що так легко знаходять детективи в романах.
— Поліцейських у детективних історіях завжди виставляють сліпими, наче кошенята, — усміхаючись, додав Джепп.
— Одного разу я знайшов доказ, — замріяно відказав Пуаро. — Але оскільки він був чотири фути завдовжки замість чотирьох сантиметрів, ніхто у нього не повірив.
Я згадав обставини і засміявся. Тоді пригадав свою місію.
— Усе гаразд, Пуаро, — сказав я. — Я дивився, але ніхто за вами не шпигував, наскільки мені було видно.
— Пильні очі мого друга Гастінґса, — промовив бельгієць з легкою насмішкою. — Скажіть мені, мій друже, чи помітили ви троянду у мене між губами?
— Троянду між вашими губами? — здивовано запитав я. Джепп відвернувся й пирснув зі сміху.
— Ви доведете мене до смерті, мсьє Пуаро, — сказав інспектор. — До смерті. Троянда. Що далі?
— Я задумав удати, наче я Кармен, — досить незворушно відповів той.
Я замислився над тим, чи то вони божеволіють, чи я.
— Ви не помітили її, Гастінґсе? — У голосі мого друга чувся докір.
— Ні, — сказав я, витріщившись на нього. — Бо тоді я не бачив вашого обличчя.
— Неважливо. — Він злегка похитав головою.
Вони насміхалися з мене?
— Ну, — озвався Джепп. — Немає більше чого тут робити, я думаю. Я хотів би ще раз побачити доньку загиблого, якщо можна. Вона була раніше надто засмучена, щоб із неї щось витягнути.
Він подзвонив у дзвінок по дворецького.
— Запитайте міс Марш, чи можу я зустрітися з нею на кілька хвилин.
Слуга пішов. Однак за кілька хвилин не він, а міс Керрол зайшла у кімнату.
— Джеральдін заснула, — повідомила вона. — У неї був жахливий шок, бідне дитя. Після того, як ви пішли, я дала їй снодійне, і тепер вона міцно спить. Прокинеться за годину-другу, мабуть.
Інспектор Джепп погодився зачекати.
— У будь-якому разі вона скаже вам не більше, ніж я, — рішуче сказала секретарка.
— Яка ваша думка про дворецького? — запитав Пуаро.
