Лише через два тижні після подій, описаних мною в попередньому розділі, я збагнув, що цілком хибно оцінив ставлення друга до справи.
Був час сніданку. Як зазвичай, біля тарілки Пуаро лежала солідна купа листів. Він вправними рухами пальців перебирав їх. Потім видав задоволений звук і витягнув конверт із американською маркою.
Чоловічок відкрив його своїм маленьким канцелярським ножем. Я дивився з цікавістю, позаяк він здавався таким зворушено задоволеним. У конверті був лист та досить товстий додаток до нього.
Пуаро двічі перечитав послання, а потім подивився на мене.
— Хочете поглянути на це, Гастінґсе?
Я взяв лист. Ось, що там було написано:
Дорогий мсьє Пуаро!
Я була дуже зворушена Вашим доброзичливим, дуже люб’язним листом. Я відчувала себе у такій безвиході. Окрім страшного горя, мене дуже образили речі, якими натякали про Карлотту — найріднішу, наймилішу сестру, яку тільки можна було мати. Ні, мсьє Пуаро, вона не вживала наркотики. Я впевнена. Вона панічно боялася таких речей. Я часто чула, як вона це казала. Якщо вона і була причетна до смерті того нещасного чоловіка, то зовсім безневинно, і, звісно, її лист до мене є доказом цього. Надсилаю його Вам, як Ви і просили. Мені нестерпна думка, що треба розлучитися з останнім у її житті листом, але я знаю, що Ви подбаєте про нього і я зможу повернути лист, а якщо він допоможе прояснити хоч якісь таємничі моменти, пов’язані з її смертю, а Ви сказали, що це можливо — що ж, тоді, звісно, лист повинен потрапити до Вас.
Ви запитуєте, чи Карлотта згадувала про якогось друга з особливою привітністю у своїх листах? Вона писала про багатьох людей, але про жодного не згадувала по-особливому. Думаю, вона найчастіше зустрічалася з Браяном Мартіном, якого ми знали багато років, дівчиною на ім’я Дженні Драйвер і капітаном Рональдом Маршем.
Я б дуже хотіла пригадати щось, що могло б Вам допомогти. Ви пишете так доброзичливо і з таким розумінням, і я думаю, Ви розумієте, ким ми з Карлоттою були одна для одної.
З вдячністю
Ваша Люсі Адамс
P.S.: По лист щойно приходив офіцер поліції. Я сказала, що вже відіслала його Вам. Звісно, це неправда, але я відчувала, що так чи інакше важливо, щоб Ви першим його побачили. Здається, у Скотленд-Ярді він потрібен як доказ проти вбивці. Ви передасте його їм. Але, будь ласка, переконайтесь, що вони найближчим часом повернуть його Вам. Розумієте, це останні слова, які Карлотта написала мені.
— Отже, ви самі їй написали, — мовив я, відкладаючи лист. — Для чого ви це зробили, Пуаро? І чому ви попросили оригінал листа Карлотти?
Він схилився над сторінками розкритого листа, про який я щойно згадав.
— Правду кажучи, мені важко відповісти вам, Гастінґсе, хіба що, я без надії сподівався, що справжній лист може якось пояснити незрозуміле.
— Я не розумію, як ви можете робити висновки з тексту цього листа. Карлотта Адамс сама віддала лист покоївці, щоб та його відіслала. Жодних хитрощів з ним не було. І текст написаний як найзвичайнісіньке послання.
Пуаро зітхнув.
— Я знаю, знаю. Саме в цьому і полягає його складність. Тому що, Гастінґсе, таким, яким він є, цей лист не може існувати — він неможливий.
— Безглуздя.
