Щойно Хіро починає маневрувати на відкритій ділянці, з’являється страх, що це просто невеличке плесо посеред гетто, звідки немає виходу. Але це лише гра світла й тіні — вони повертають і бачать, що відкрита ділянка тягнеться далі. Це ніби об’їзна дорога навколо Плоту, від неї дрібніші вулички і навіть провулки ведуть у нетрища різноманітних гетто. Через візори Хіро бачить, що в’їзди до провулків перебувають під охороною — можна кататися скільки завгодно об’їзною дорогою, але люди захищають свої райони.
Найгірше, що може статися на Плоту, — це коли ваш район відчепиться від інших. Саме тому Пліт — таке хаотичне плетиво. Мешканці кожного району бояться, що сусіди вирішать їх наїбати, відрізати від основної маси, приректи на голодну смерть посеред океану, тож постійно знаходять нові й нові способи прив’язуватись одне до одного, перекидають кабелі над і під водою, в обхід чужих районів, прив’язуються до віддалених кораблів, до сусідів другого порядку, а найкраще — до суден Ядра.
Не варто казати, що вартові цих районів озброєні. Переважно у них, наскільки можна розгледіти, маленькі китайські підробки АК-47. На радарі яскраво світиться метал ствольних коробок. Китайський уряд штампував цей брухт у несосвітенних кількостях — звісно, ще в ті часи, коли всерйоз переймався можливістю сухопутної війни із советами.
Більшість вартових нагадують зачуханих ополченців з першої-ліпшої країни Третього світу, але на вході до кожного району Хіро бачить головного вартового, з голови котрого стирчить радіоантена.
За кілька хвилин вони припливають до місця, де об’їзну дорогу перетинає широка вулиця, що веде до самого центру Плоту, де зосереджені найбільші кораблі — до Ядра. Найближчий до них японський контейнеровоз — низько посаджене судно з пласкою палубою і високо піднятим містком, навантажене сталевими контейнерами. Корабель обплетений мотузяними драбинами і самопальними східцями, які дозволяють потрапити до потрібного контейнера. У віконцях багатьох із них горить світло.
— Житловий масив, — жартує Транс, помітивши інтерес Хіро. Тоді хитає головою і потирає великий палець об пучки середнього і вказівного. Вочевидь, дуже небідний район.
Комфортна частина круїзу закінчується, коли вони помічають кілька швидких човників, які стрімко виринають із темних і задимлених закамарків.
— В’єтнамська банда, — повідомляє Транс. Тоді кладе долоню на руку Хіро і делікатно, але твердо прибирає її з мотора. Хіро звіряється з радаром. У кількох хлопців невеличкі АК-47, але здебільшого вони озброєні ножами і пістолетами, тобто явно розраховують на близький контакт, віч-на-віч. Хлопці на човнах, звісно, пішаки — птахи високого польоту стоять на березі, курять і спостерігають за розвитком подій. Кілька із них підключені.
Транс дає газу, звертає в не настільки густо заселений район, що складається з пов’язаних, проте окремих арабських плоскодонок — дау, якийсь час маневрує в темряві, час від часу торкаючись голови Хіро і делікатно пригинаючи її, щоб той, бува, не напоровся на якусь мотузку.
Коли вони вибираються з флотилії дау, в’єтнамців уже не видно. Якби це сталося засвітла, бандюки могли б відстежити їх за паровим слідом від «Голосу». Транс веде човник невеличкою вулицею, просто до скопища рибальських кораблів. Посередині — старий траулер, його ріжуть на брухт. Усе навколо яскраво освітлюють газові пальники, але переважно працюють молотками і звичайними зубилами, від яких над лункою поверхнею води лине оглушливий гуркіт.
— Дома, — каже Транс, усміхаючись, і показує на кілька житлових кораблів, зв’язаних докупи. Тут іще горять ліхтарі, кілька чоловіків на палубі курять грубі саморобні сигари, крізь вікна видно, як жінки пораються на кухні.
Коли вони наближаються, чоловіки всідаються на палубу, пильно стежать за ними, дістають з кобури револьвери. Транс підводиться і видає довгу тираду тагальською. І все змінюється.
Транса вітають, як блудного сина з притчі: істеричні товстухи ридають, цілий рій маленький дітей висипає з гамаків, смокче пальці та підстрибує. Старші чоловіки розпливаються в усмішках, демонструючи великі прогалини між зубами і чорні каріозні плями, вони не зводять погляду з малого, кивають йому, по черзі обіймаючи.
Трішки осторонь, в темряві, стоїть іще один підключений.
— І ти теж заходь, — запрошує одна з жінок років сорока на ім’я Юніс.
— Усе гаразд, — відмовляється Хіро. — Не хочу вам заважати.
Фразу перекладають, і вона хвилею розходиться приблизно серед восьмисот дев’яноста шести філіппінців, які вже встигли зібратися на березі. Її сприймають з величезним шоком. Заважати? Немислимо! Неймовірно! Як він сміє нас ображати?
Один із беззубих чоловіків, дрібненький старий, імовірно, ще ветеран Другої світової, застрибує на хисткий «зодіак», ніби гекон, міцно впирається в дно, обіймає Хіро за плечі й встромляє йому до рота чималу самокрутку.
Виглядає наче нормальним. Хіро нахиляється до нього.
— Компадре, що то за чувак із антеною? Твій друг?
— Нє, — чує у відповідь. — То мудило. — Філіппінець притискає вказівний палець до губів і цитькає.
