— Порушення едикту тища семисотого! — заволав він і схопив дівчину за руку. — Попалась, кицька! Зараз здеру твою китайську гидоту і заголю тебе всім на втіху, будеш знати!
Зрозуміло, робити цього він би не став, бо нащо ж псувати дорогу річ, яку потім можна нишком продати. Здирник хотів лише залякати свою жертву, щоб «конфіскувати» сукню, а заразом і урвати відступного.
— Ану гайда за мною в караулку, дамочко!
Він потягнув її за собою. І тут сталося щось абсолютно неймовірне. Замість того щоб іти за вартовим чи опиратися, замість того, щоб обурюватися чи благати про милість, панянка повелася зовсім не по-жіночому.
Спочатку вона двигонула сержанта носком гострого черевика по гомілці. Через нитяну панчоху удар мав вийти вельми відчутним — Кривий Вовк загорлав і випустив полонянку. Скориставшись тим, що рука звільнилася, дівчина двигонула служителя закону кулаком в носа, роз’юшивши його до крові. А на завершення стукнула поліцейського скринькою по лобі. Пролунав гучний металевий звук (вже ж не знаю, від лоба чи від скриньки), і ошелешений вартовий гепнувся на дупу.
Така вправність у бійці зробила б честь будь-якому розбишаці з матроського шинку.
— А ви чого дивитесь?! — обурено звернулася переможниця до глядачів. — На ваших очах нападають на даму, і ніхто не заступиться! І це галантні французи!
Тупнувши ногою, вона пішла далі. Роззяви мовчки дивилися їй услід. Обличчя в них були перелякані.
Завдавання побоїв королівському вартовому під час виконання обов'язків — злочин неабиякий, тут штрафом не обійдеться.
Але горопашна хоробра панянка не відала, в яку паскудну історію втрапила. Сержанта вона сприйняла за звичайного вуличного причепу чи безталанного грабіжника.
А він тим часом почав оговтуватися.
— Ка… Ка… Караул!!! — прохрипів Кривий Вовк. — Допоможіть мені підвестися! Ви бачили? Всі бачили? Мене поранили! Сюди, до мене, ледацюги!
Ці слова були звернені до двох поліцейських солдатів, які поспішали на галас від воріт.
Кепська справа!
Я полетів наздоганяти ту, над чиєю головою згустилися грозові хмари. Їй слід було якомога швидше залишити межі міста, інакше не уникнути арешту й ув’язнення в казематі Буркітливої башти.
Не озираючись на крики, вона підійшла до триповерхового будинку пана Лефевра, штовхнула важкі двері і зайшла. Як я не поспішав, як не махав крилами, але влетіти за дівчиною не встиг — тільки з розмаху гепнувся об дубову ляду.
За хвилину біля порогу опинилися і вартові. Чи то вони бачили, куди сховалася злочинниця, чи то їм показав хтось із городян, але поліцейські встали біля входу і засперечалися, треба стукати чи краще зачекати.
Пан Лефевр — один із батьків міста. Багатий арматор. Кораблі, які належать йому, плавають всіма морями від мису Горн до Макао. Потривожити спокій великої людини вартові не наважувалися.
Після короткої суперечки вони вирішили дочекатися, коли кривдниця Кривого Вовка вийде. Я чув, як сержант, утираючи рукавом розбитого носа, сказав:
— А якщо вона йому не чужа, ще краще. Заграбастаємо її, а потім до нього: так, мовляв, і так, що робити будемо, ваша милосте? Слухайте мене, хлопці. Не буду я Кривим Вовком, якщо не отримаю за образу золотом! Дешево вони від мене не відкараскаються! А якщо ні — засаджу стерво до пацючника!
Тепер мені треба було з’ясувати, у яких стосунках моя рятівниця з паном Лефевром. Якщо вона йому родичка чи добра знайома, турбуватися нема про що. Арматор зуміє підмазати поліцейських, щоб не доводити справу до тюрми. А раптом і справді чужа?
Напрочуд зручна штука крила. Якби мені запропонували замінити їх на руки з десятьма пальцями, я подякував би й відмовився. По-перше, пальці у мене є і свої. Нехай тільки по чотири на лапі, але мені вистачає. А по-друге, здатність літати незмірно цінніша.
Доки вартові вирішували, скільки вони злуплять з Лефевра і як поділять здобич, я злетів до другого, парадного поверху і зазирнув у вікно. День був ясний, уже весняний, ранковий бриз втихнув, і ляди були відчинені навстіж.
Судячи з усього, тут був кабінет господаря. Зрідка доводилося мені бачити таке розкішне облаштування. Одного разу в Лондоні я проводжав лейтенанта Беста до адміралтейства і, звісно, не втримався — зазирнув у вікно покоїв першого лорда (якщо мені не зраджує пам'ять, тоді ним був граф Торингтон). Отож, скажу я вам, якщо за розміром приймальна зала його світлості й перевершувала арматорський кабінет, то за вишуканістю й багатством явно йому поступалася.
Ніде я не бачив таких величезних меблів, схожих на величні іспанські галеони. Різьблена шафа, вся у блискучих заклепках, була завдовжки футів з п'ятдесят. На стінах висіли шовкові гобелени з рельєфним малюнком: на позолочених консолях переливалися фарбами напрочуд гарні китайські вази, за ціною добрячого корвета кожна; портьєри були з коштовного утрехтського оксамиту — думаю, й герцогиня не погребувала б пошити з такої тканини парадну сукню.
