— Іменем короля відчиняйте! — закричали з того боку. — У вашому будинку переховується злочинниця!
— Цей невіглас — поліцейський? — здивувалася пані де Дорн. — Навіщо ж він на мене накинувся, наче п'яний мужлай?
Не звертаючи уваги на стук (досить несміливий), господар розпитав гостю про приключку і в двох словах пояснив їй, які це тягне за собою наслідки.
— Я вас випущу через кухню. На щастя, вартові не знають вашого імені. Біжіть у готель і сховайтеся. Шовк заховайте в багаж. Без вуалі на вулицю не виходьте, а ще краще вдень взагалі сидіть у номері. Поліцейських я впущу, коли ви підете, і скажу, що знати вас не знаю. Ви хотіли здійснити плавання у Новий Світ на одному з моїх суден, але я вам відмов вив, бо через війну ми не беремо пасажирів. Так це ваш папуга?
Він обережно поплескав мене по чубчику, і я ледь стримався, щоб не дзьобнути його в палець. Терпіти не можу фамільярності.
— Мій.
Вона погладила мене по спині, але цей доторк не був мені неприємним. Зовсім навпаки.
— Красунчик! Не хочете продати? Він надто примітний, на вас звертатимуть увагу, а це вам зараз ні до чого. Я посаджу молодця в позолочену клітку і навчу вітатися з відвідувачами. Хочете 40 ліврів?
— Ні. Птах не продається.
Коли вона це сказала, щось ворухнулося в моєму серці. Це вже вдруге. Вперше — коли Летиція де Дорн так рішуче відповіла: «Мій».
Її поведінка стала зрозумілою, коли ми — Лефевр, вона і я в неї на плечі — швидко йшли темним коридором.
— Ти врятувала мене від тюрми, пташко. Дякую, — прошепотіла мені дівчина швабською і — ви не повірите — поцілувала мене!
Я ледь не звалився.
Мене ніхто ніколи не цілував. Що й не дивно. Лейтенант Вест, коли напивався, напував мене ромом з рота в дзьоб, але це зовсім не те, що поцілунок дівчини, можете мені повірити.
Раптом мене осяяло. А, власне, чому б ні?
Хто сказав, що мій вихованець обов’язково має бути чоловіком? Припустимо, мені ніколи не спадало на думку приручити істоту протилежної статі — я ж старий вовк-самітник, морський бурлака і зовсім не знаю жінок. Але ця руда панянка мене зацікавила.
Будь що буде! Ймовірніше за все, якщо я її пошкрябаю і дзьобну, вона мене прожене. Ну, значить, не пощастить мені триматися за бабську спідницю. Полечу шукати нового вихованця в таверні чи в порту. Свій борг пані де Дорн я чесно повернув.
Я звісив хвоста їй на груди, зслизнув шовком і стиснув пальці, а дзьобом якомога легше (та все ж до крові, по-іншому не можна) вдарив дівчину в смагляву скроню.
Моментально, змінюючи одна одну з незбагненною швидкістю, перед поглядом моєї душі пролетіла низка яскравих картин. Життя дівчини на ім'я Летиція було прочитане мною, наче книга, від першої і до останньої літери. Якщо мій обранець не відштовхнув і не скинув мене хоча б протягом однієї секунди, цього досить. Процес співпереливання двох Кі майже миттєвий.
Спробую розповісти, як це відбувається, хоч слова і не здатні передати стан абсолютного пізнання.
Спочатку я почув… ні, не почув, а дізнався повне ім'я своєї нової вихованки.
Летиція-Корнелія-Анна фон Дорн (а не «де Дорн») — ось як її звали.
А далі — яскраві спалахи, наче блискавиці в небі.
Повторюю, я побачив і пізнав все її життя і міг би його переказати до найменших несуттєвих дрібниць. Але досить і кількох образів, вихоплених навмання. Інакше розповідь розтяглася б на всі двадцять п'ять років, прожитих Летицією.
Ось невеликий сірокам'яний замок на пагорбі, в оточенні дубових лісів і зелених полів. Біля воріт, на зламаному підйомному мосту, стоїть руда дівчинка в простенькій сукні і відчайдушно махає рукою вслід від'їжджаючому вершнику.
Це її батько, Фердинанд фон Дорн. Він їде назустріч сходу сонця, і вся його фігура здається витканою з яскравого проміння. Виблискує аграф на капелюсі, сяють шпори й ефес шпаги, відливає золотом круп буланого коня.
Про вершника я знаю багато — стільки ж, скільки знає про нього моя вихованка, яка любить цього чоловіка більше за все у світі — не за те, що він дав їй життя і назвав красивим іменем Laetitia (латиною воно означає «радість»), а тому, що Фердинанд фон Дорн випромінює щастя. Він і справді наче зшитий з сонячного світла, і схід сонця тут ні до чого. У Фердинанда золотаво-руде волосся, яке з віком набуває відтінку благородної бронзи, у нього сонячний сміх, веселі, іскристі очі й промениста посмішка.
Є люди, яких полюбляє Фортуна. У будь-якому разі, в цьому впевнені оточуючі, котрі відчувають щодо пестунчиків долі люту заздрість, змішану з захватом. Взагалі-то ударів долі їм впадає не менше, ніж посмішок, просто щасливці ніколи не втрачають бадьорості й не скаржаться. Нещастя вони скидають з себе спантеличеним знизуванням плечей, а в щастя запинаються, наче в сліпучо нарядний плащ. Вони не зважають на злигодні, і так до самої своєї смерті. Якщо комусь на землі і треба заздрити, то володарям цього чудесного дару.
