— У тому, що схопленого пірата вішають на реї, а корсар вважається військовополоненим. Тому що корсари грабують тільки ті кораблі, що ходять під ворожим прапором. Щоб стати корсаром, треба мати патент від адміралтейства. Отримати його може далеко не кожний. А у мене патент є. Врахуйте, мадемуазель: поки не скінчиться ця війна — а вона може тривати і п'ять, і десять років — ніяким іншим способом до Барбарії не дістатися.
Дівчина наморщила лоба — вона все ж не розуміла.
— Якщо корсарський патент — щось цілком законне, до чого таємниці? Чому ви боялися, що ваш лист потрапить до чужих рук?
— Тому що негоціантський дім «Лефевр і сини» має репутацію, пані. І я нею дорожу. Хоча багато арматорів Франції, Англії, Голландії у воєнний час підробляють корсарством, ніхто цього не афішує. Адже доводиться патрати кораблі, які належать учорашнім і завтрашнім торгівельним партнерам. Це породжує недобрі почуття, образи, озлоблення. Ось чому я можу зробити вам таку пропозицію тільки усно. У мене якраз підготовлене гарне судно: легкий фрегат «L’Hirondelle»[17], з хвацьким, надійним капітаном, паном Дезессаром.
— Дез Ессаром? — повторила дівчина, наче розділивши це ім’я на дві частини. — Що ж, я згодна! Корсари так корсари, тільки батько швидше повернувся б! Згода, мсьє!.
Вона зняла рукавичку і простягнула арматору свою руку — надто велику, не особливо білу і ніскілечки не округлу, тобто таку, що зовсім не збігалася з каноном жіночої краси. Лефевр не потиснув її, а схилився й поштиво цмокнув губами повітря над пальцями мадемуазель де Дорн.
— Приємно бачити таку зворушливу відданість дочки. Я розчулений до сліз. Однак, пані, як ви розумієте, одна справа — завернути у Сале по дорозі, зробивши невеликий гак, і зовсім інша — спорядити спеціальну експедицію. Я маю на увазі видатки.
— В яку суму це обійдеться? — діловито спитала вона.
— Хвилиночку… Зараз прикинемо.
Поважний арматор сів на місце, поклав перед собою абакус і, клацаючи кульками зі слонової кістки, взявся за підрахунки.
— По-перше, платня екіпажу з доплатою за воєнний час і плавання у небезпечних водах… Припустимо, іспанці нам союзники, а в султана Мулай-Ісмаїла з нашим великим монархом мир і злагода, але ці пронозуваті англійці кишать у всіх морях, прошу вибачення, неначе воші у лахмітті. Отже, сорок матросів у середньому по 70 ліврів на місяць… Кладемо три місяці: поки туди, поки назад, та перемовини — у маврів нічого швидко не робиться… М-м-м, офіцери і капітан… Тепер припаси. Люди в мене не розбещені витребеньками, але по півсотні монет на кожного витратити доведеться… Разом витрати на утримання команди… Ага, з цим усе.
Він записав цифру на папірці, сором’язливо прикрившись долонею.
— Йдемо далі. Страхування.
— Що?
— Як, ви не чули про цей чудовий винахід, який усім такий вигідний? Ви сплачуєте страховій компанії певний внесок і більше ні про що не турбуєтесь. Якщо ваш корабель пропав — потонув, захоплений піратами, пропав безвісти, — компанія відшкодовує вам збиток. Зрозуміло, внесок залежить від далекості плавання і ризикованості справи. У мирний час за подорож у Середземномор’я беруть всього 3 % вартості судна й товару, бо французів маври не чіпають, а більше там боятися нікого. Але зараз ставки, на жаль, піднялися в десять разів. «Л’Ірондель» коштує 25 000, отже… — Він почаклував над рахівницею ще трохи і підбив підсумок. — В загальному і цілому вам доведеться розщедритися на 21 358 ліврів і шість су. Не будемо трястися над копійкою, — тут він широко майнув розшитою золотом вилогою, — двадцять одна тисяча триста п’ятдесят.
— Скільки?! — охнула пані де Дорн, вихоплюючи у нього аркуш. — О Боже…
— Менше ніяк не можна, — твердо мовив Лефевр і довго ще товкмачив їй про воєнні труднощі, зажерливість моряків, обов’язкові відрахування в казну і огидну дорожнечу солонини.
— Мені треба подумати, — нарешті вимовила дівчина слабким голосом. — Я повертаюся в готель…
Арматор пішов її проводжати, а я стрепенувся і теж злетів униз.
Судячи з розмови, цей зажерливий кровопивця і не подумає відкупитися від Кривого Вовка. Треба було якось попередити її! Бідолашка, здирники кружляли навкруг неї, наче шуліки. Немає на світі тварюки більш кровожерливої та огидної за шуліку! Якось на острові Мадейра, коли я замріявся, милуючись сонячними відблисками на хвилях, на мене напав один такий убивця… Втім, не хочу згадувати цей кошмар.
Злітаючи вниз, я вже знав, як діятиму.
Коли тяжкі двері рипнули і поліцейські загрозливо посунулися плече до плеча, я змахнув крилами і кинувся вперед.
Влетів у прочинену шпарину і прудко спустився Летиції де Дорн на плече. Вона ще не встигла переступити поріг і від несподіванки позадкувала, але не заверещала, як зробила б будь-яка панна, а вигукнула німецькою «чорт забирай!», що, погодьтесь, доволі незвично для доньки таємного радника.
Вартових, одначе, і вона, і арматор, який її проводжав, розгледіти не встигли.
— Який гарний папуга! Це ваш? — запитав Лефевр. — А що робить перед моїми дверима поліція?
