Доктор Рудольф знову бiжить до вiкна, зачиняє й щiльно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потiм навшпиньках перебiгає до спальнi й витягує валiзку. Розклавши її на пiдлозi бiля столу, вiн хвилинку мiркує, переводячи очi з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручує iз Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папiр i кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на вiдлозi й висипає на нього iз слоїкiв сiрi камi!нцi з золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками гострi виступи. Чудесно — лежать щiльно й спокiйно.
Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний папiр.
А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти, застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдкує за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.
Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно вiдсовується на бiк, пiдiймається ляда, i доктор Рудольф невеличкими схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце, доктор Рудольф бiжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в нiй iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою рiзницею: в ньому нема гелiонiту.
Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчує скло в чорний апарат i хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту треба? З охотою, скiльки хочете!
Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i складає їх купою на столi побiля апарата. Будь ласка, маєте все! А, нi, ще не зовсiм усе!
Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: нi, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.
Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:
«Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторiї. Там у моєму льоху ти знайдеш валiзку. В нiй є рукопис. З нього ти довiдаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт: провадити далi моє дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз рукопису зрозумiєш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий, бадьорий i здоровий. Обнiмаю.
Твiй Рудольф
P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини».
Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з лабораторiї на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на хвилину не вийде? їй треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину має право вийти.
I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо прокрадається алеєю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його вiкнах, тiльки троє з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi блi щачки.
А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках якої вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки.
Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вiкнi — тепер, будь ласка, заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й сiдає в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями, облiплюючи лампу, домагаючись своєї смертi.
Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом застигають, тьмяно-склянi, невидющi.
Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмiшкою зiтхає, зазираючи разом у лабораторiю i в три червонi простокутники їй видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i, чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-синє сяйво, лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в лабораторiї.
