Принцеса Елiза зашморгує портьєри одного вiкна й сiдає бiля нього в той самий фотель. Одкинувши голову на спинку, вона сидить без руху. Сонячне свiтло, прориваючи червону тканину, грiє червоним тьмяним одсвiтом тугу точеяу шию й дужку кiстяного чiткого овалу. Раптом голова швидко вiдривається вiд фотеля й нахиляється до щiлини портьєри. Внизу алеєю йде троє чоловiчих фiгур iз оголеними шиями в мережаних жабо. Одна з жiночим м'яким задом i ласкаво витягненою наперед головою йде попереду, кругло потираючи руки.
Принцеса гидливо заплющує очi й знову вiдкидає голову назад.
А три постатi прямують просто до лабораторiї. Дверi замкненi, але вiкно широко розчинене. Дзвiнок весело, поспiшно дзюрчить у передпокої.
Доктор Рудольф, схилившись головою на руку, сидить у фотелi бiля столу. Лампа блiдо, майже непомiтно горить серед щедрого, буйного свiтла сонця, що широко б'є скiсними про мснями в iнший бiк, нiж учора увечерi. Раптом скудовчена голова швидко пiдводиться, озирається, шукає, згадує, скидується.
Знову весело, настiйно й довго дрiботить дзвiнок.
Доктор Рудольф нашвидку зачiсує пальцями волосся, тре долонями лице i, провалюючись однiєю ногою в пiдлогу, бiжить до сiней.
— Рудi, дорогий, вибачте, ви, певно, працюєте? Ми перебили вам роботу? Ради бога, простiть. Дозвольте вам представити моїх секретарiв. Ми за вами, дорогий професоре. За вами. Ваше генiальне вiдкриття зробило такий надзвичайний ефект, що менi дано наказ моментально скликати наукову комiсiю й представити їй вашу працю, дорогий Рудi. Комiсiя представникiв уряду й науки вже чекає на вас.
Граф Адольф нiжно веде «професора» пiд руку до лабораторiї, любовно заглядаючи йому в очi, сяючи захопленням i нетерплячкою.
Доктор Рудольф слухняно шкандибає поруч i часом скоса швидко зиркає на зазираюче до нього погнуте лице з синюва то сiрими невеличкими очима в жовтих вiях.
Вони чи не вони?
Еге ж, еге, чекає комiсiя, хвилюється. А чого це й досi в до рогого Рудi свiтиться лампа? Для якогось експерименту? Нi? Ллє що таке з Рудi? Чого такий… не радiсний вигляд? Може, не дай боже, що-небудь неприємне виявилось у винаходi?
Рудi раптом повертається всiм лицем до графа Адольфа й чудно, пильно вдивляється в нього, а на волосинках у куточках розтягається хитра посмiшка.
— Що, Рудi? Що з вами, голубчику? Що так дивитесь? Цiлком щире здивування, цiлком правдиве занепокоєння.
Вони чи не вони? Доктор Рудольф помалу, роздумливо загрiбає волосся й мовчки дивиться в пiдлогу.
— Я трохи стомлений. Всю нiч працював. Ну, нiчого. Так треба їхати? Га? Зараз?
— Любий Рудi, коли ви стомленi або вам не хочеться, то можна й пiдождати Ради бога, ве насилуйте себе! Ви тiльки скажiть, а все останнє буде по глаголу вашому, їхати — так поїдемо. Не їхати — ми моментально зникаємо з ваших очей, а комiсiю призначимо на той час, який ви визначите.
Рудi уважно слухає. Секретарi поштиво стоять осторонь i з побожнiстю посмiхаються до великого вченого.
Вони чи не вони?
— Ну що ж, можна й їхати. От тiльки?.. Я вчора обiцяв принцесi сьогоднi вранцi продемонструвати їй iще раз Машину. Не знаю, чи буде це зручно…
— О, її свiтлiсть, напевне, не буде на вас у претензiї. Доктор Рудольф живо повертається до графа Адольфа.
— Ви так гадаєте?
— Я не сумнiваюсь, її свiтлiсть так учора була захоплена цим великим одкриттям, i вона так глибоко шанує науку, що…
— Ага… Ну, так… Хм!.. Ну, а я таки спитаю її дозволу.
— О, будь ласка! Будь ласка! Може, дозволите менi за вас спитати?
— Нi, дякую, я сам.
Граф Адольф злегка вклоняється й вiдступає трохи набiк, а доктор Рудольф задумливо, повiльно бере телефонний апарат у руки. Нiма порожнеча. В чому рiч? Ах, так, апарат вилучений.
— Гальо!
Екран запнутий, голос чийсь чужий.
— Я хотiв би говорити з її свiтлiстю.
— Я вас слухаю.
— Тут доктор Штор. Вчора я обiцяв вашiй свiтлостi сьогоднi вранцi продемонструвати свiй винахiд. Але граф Адольф просить мене негайно поїхати з ним для демонстрацiї Машини перед урядовою комiсiєю. Я прошу дозволу у вашої свiтлостi вiдсунути нашу демонстрацiю.
В рурцi телефону напружена, дихаюча тиша.
— Ви чуєте мене, ваша свiтлосте?
— Так, я чую…
I знову мовчання, живе й трудне.
— Отже, дозволяєте, ваша свiтлосте?
I раптом сильно, голосно, металiчне б'є у вухо:
— Дозволяю!
Клацає апарат, i настає мертва тиша. З якою ненавистю, з якою жагучою огидою вдарила цим словом Значить, це — не вони? Значить, може, цi рятують, перебивають чийсь iнший план? Бо чого ж iз так лютою нехiттю крикнула вона цей доз вiл, так довго вагавшись?
Доктор Рудольф хитає головою дозволено. Але сам стоїть на мiсцi й задумливо пальцями тре нiс, дивлячись пiд ноги. Коли це не вони, коли це рятунок, то як же везти цей апарат iз ц и м склом?
Вiн швидко пiдводить голову й ловить очима лице Адольфа. Воно повне поштивого чекання, спiвчуття, нiжностi, хiба що трошки стурбоване. А сонце таке гаряче, золоте та одверте. Як може бути при цьому сонцi щось сховане, темне, кошмарне? I чи не кошар бус отой нiчний вiзит?
— Ну, їдемо! Тiльки я думаю, що цей апарат…
