Фрiц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори — вiн прийде трошки пiзнiше. Але проклятий стiлець пiдвертається пiд ноги й гарчить паршивими своїми нiжками.
Балачка вривається. З дверей виходить iз своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-синi бакени його розтрiпанi, волосся скудовчене вiд пальцiв, що конвульсiйне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого пiдняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фрiца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.
Фрiц, iз усiєї сили тримаючи на лицi понурiсть, вертається до себе А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п'яне, несамовите, самовiльне.
I тiльки о пiв на дев'яту Фрiц iз валiзочкою в руцi виходить iз зорi) графського будинку. Зараз же бiля них стоїть якась покоївка j крихiтною собачкою на ланцюжку.
Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фрiц рiвняється з нею, вона тихо спiднизу говорить: — Iдiть на рiг вулицi! Швидко! I довбається собi далi з нашийником.
У Фрiца перестають спiвати руки й ноги; вони вiдразу стають важкi й млоснi, але вiн твердо й слухняно йде на рiг вулицi. Там жваво крутиться на всi боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борiдкою й сокирча стим носом. Вiн, мило, весело, нiжно посмiхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, рiзким, цап'ячим голосом вигукує:
— «Вечiрнiй Час»! Союз Схiдних Держав готується до вiйни! Мiльйонера повiтряна армiя! «Вечiрнiй Час»! Подорож президента Мертенса до Лондона!
Вiн спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одра-ховує решту, тут же пiдсуває ще вогкий папiр у другi простягненi руки й кричить в обличчя третiм:
— «Вечiрнiй Час»! Мiльйонова жовто чорна армiя летить яа Євролу! Нове злочинство Iнараку в Америцi! «Вечiрнiй Час»!
Фрiц зупиняється й виймає грошi. Останнiй покупець одiйшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фрiца нiжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.
— «Вечiрнiй Час»!.. Заколоти в Африцi!.. (Негайно йдiть до садової хвiртки. Синє авто. Попередьте Макса, що тут є агенти полiцiї. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не бiльше, як десять хвилин, пiсля вибуху). «Вечiрнiй Час»! Мiльйонова жовто чорна армiя летить на Європу!
— А менi теж чекати?
— (Неодмiнно. Макс скаже все. Iдiть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Iнараку! «Вечiрнiй Час»!
Фрiц iз газетою в однiй руцi й валiзкою в другiй iде попiд стiною саду, завертає лiворуч i бачить бiля садової хвiртки синє крите авто. Це вiзник. Вiн, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фрiц, не зважаючи на це, пiдходить i питає.
— Вiльний?
Шофер в окулярах на очах, iз сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок бiля барiв швидко зиркає по вулицi й хитає головою. Фрiц сiдає в авто й зачиняє за собою дверцi, а шофер лiниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.
— Що там?.. У домi?
— Нiчого. Здається, вiн не буде.
— Правда?!
I шофер усiм червононосим лицем живо повертається до Фрiца. А Фрiцовi так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-вiзника, що вiн мимоволi сумнiвається, чи Макс же це!
— Нiяких заходiв. Уся прислуга вiльно ходить. А товариш Тiле просив попередити, що тут є агенти полiцiї. Невже нав хто зрадив! Га?
— Ну, дурни-ицi!
I червоний нiс зневажливо морщиться, вiдвертаючись од Фрiца.
На мурi саду лежить нiжно фiалковий вiдблиск вечiрнього неба. Сонце вже зайшло, але в небi висить iще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цiй вулицi тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екiпажi проносяться швидко, не виявляючи нiякого нахилу спи нятися
Сказати Максовi про брата його чи нi?
Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Вiн на кiлька ментiв одсуває на чоло окуляри — i Фрiцовi видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих вiях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.
Фрiцовi стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокiйним i твердим! Не тiльки своє життя зможе вiддати, але й чуже (та ще й яке!) вiдняти. Фрiц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зiщулюється.
Принцеса Елiза стоїть бiля вiкна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторiї. В небi висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фiалково-тьмяним скорботним усмiхом. Каштани хмарно закутались у свої зеленi кудлатi кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рiвненькими рядочками.
Принцеса Елiза закушує губу й вiдходить од вiкна. А в салонi теж порожньо, тоскно, нудно до крику.
Весь свiт порожнiй, непотрiбний, остогидлий, нудний до мло стi. Куди втекти вiд нього?
Принцеса блукає з кiмнати в кiмнату й виходить на терасу. Вiкна графiвни Труди свiтяться.
Зайти хiба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?
