— Та як у вас вистачає духу робити менi таку пропозицiю?! Як ви смiєте пiсля всього?! Iдiть собi гетьi Iдiть звiдси!! Чуєте!
Принцеса Елiза не рушиться й так само тихо, чудно не вiдриває вiд нього очей.
— Я смiю це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.
— О, дякую за ласку, ваша свiтлосте, дякую дуже!
— Пане докторе, ви бачите, що ваш опiр не може врятувати нi вас, нi Машину. Для чого ж завдавати собi таке тяжке страждання?
— Це я собi його завдаю!! Я!!
— Ви, пане докторе Одне ваше слово — i ви будете вiльнi Ви будете жити, працювати, ви..
— Ваша свiтлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайвi розмови! Щоб цiлком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звiдси вже нiколи не вийду. Я або збожеволiю, або мене замучать i вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цiлком задоволенi за все, що я вам зробив злого и образливого, менi одплачено як слiд Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам iще треба?!
Принцеса Елiза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очi й сидить так, неначе вiдразу заснувши. Тiльки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то пiдводиться, то спадає.
— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очi так само заплющенi.
— Нi, принцесо. Вiд душi не вiдмовляються. А життя моє можете брати самi.
Принцеса Елiза трудно розплющує очi й помалу пiдводиться.
— В такому разi… прощайте, лане докторе.
— Прощайте, принцесо.
Чоло червоно смiється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очi, одвертi, голi, сталево дивляться вгору.
Князiвна Елiза раптом озирається на дверi, потiм швидко ступає до лiжка, нахиляється!просто до широко розкритих очей, бере в обидвi руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцiлунком до уст. Одiрвавшись, мовчки повертається й прудко виходить iз кiмнати.
Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумiлим зляканим щастям, пiдвiвши голову, дивиться їй услiд.
— Мамо, я тобi кажу, ти не повинна нi на хвилину думати, що вiн хорийi Нi на хвилину! Чуєш? Вiн здоровiший, вiн дужчий, вiн кращий за нас усiх. I вiн буде на волi, я тобi кажу. Буде!
В лабораторiї зовсiм темно, тiльки крiзь велике вiкно просiвається слабесенький одсвiт од сяйва мiста та свiтла зiр. I в теплiй тьмi, де ще живе нiжно-солодкий дух сонячного хлiба, шепiт чується таким жагучим, переконаним.
— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевiльню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось…
— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобi, цi люди мiльйони готовi кинути в найтяжчi страждання й смерть ради своїх iнте ресiв, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валiзку. Я сьогоднi вночi прочитаю Рудiв рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, i Рудi буде на волi. За це я тобi ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Нi, та ти не можеш уявити собi, що це може бути, коли Рудева Машина є дiйсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хлiб? Правда, мамо? Дiйсно ти їла?!
– Їла, Масi. Присягаюся богом, їла й нiколи в свiтi нiчого кращого не їла. Це iстинна правда. Масi!
— В такому разi, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевiльню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевiльним. I тодi i його Машина — вигадка, маячiння боже вiльного. А вона, ця Машина, розумiється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це… Нi, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвiртки. Ах, мамо!
I Макс раптом бурно, мовчки обнiмає матiр i одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собi це, цiлує мокрi вiд слiз очi, теплi й теж мокрi лиця, такi рiднi, з таким дорогим дитя чим, колишнiм колишнiм духом «мами». Материнi руки, цупко-нiжнi, легкi, теплi, ходять по його плечах, шиї, головi, лю бовно, теж жадно обмацують, спiшать торкнутися до всiх куточкiв його тiла, так довго вiдриваного й не одiрваного.
— Масi! Дитинко! Хлопчику мiй бiдний!
Макс одривається, хапає важку валiзку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, нiжний смак, на очах, на обличчi — мокрi, гарячi слiди поцiлункiв.
Сад тихенько, заспокiйливо шелестить назустрiч двом темним постатям. У ньому нiхто не може їм зустрiтись. Принцеса з графiвною поїхали кудись до мiста, графи сидять у своїх кiмнатах, а дiдусь Погани давно спить у своїй хатинцi.
Перед хвiрткою Макс тiльки простягає руку матерi.
— Я сповiщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тiльки будь в умовленi години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулицi теж нiчого пiдозрiлого. Його авто стоїть на свойому мiсцi. О, чекайте, вашi свiтлостi-справа ще не скiнчена.
Фрiц вiдчиняє дверцi авто й помагає Максовi втягти валiз ку. Ух, та важка ж яка! Що в нiй? Золото?
— Краще, нiж золото! Цiннiше за все золото на свiтi, Фрiце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазi!
