Сузанна раптом посмiхається. Вона дуже рада, що нарештi милий Макс зрозумiв, що на свiтi є багато вславлених речей, якi в дiйсностi не що iнше, як дурниця. Наприклад, полiтика партiї й тому подiбнi грiзнi Молохи. Правда?
Макс весело затрiпує на потилицю чорно-синього чуба.
— Правда, Сузанно! I партiї тепер дурницi. I Мертенси, i полiтика, i.парламенти.
— Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, смiхотливо, любовно мружить на насмiшкувате лице вiястi очi.
— Спитати можна, але знати — нi. Рано. Ще рано тобi, Сузанно! Я прийшов тiльки, знаєш, чого? Щоб сказати тобi, що хутко…
Макс раптом хижо, м'яко пiдступає на кiлька крокiв уперед i витягує до Сузанни лице.
— …що хутко ми полетимо з тобою на Гiмалаї. Чуєш? Чуєш, я тебе питаю?!
Сузанна знову губить свою зброю — в цьому хижо, жагучо-загрозливому тонi є якась справжня серйознiсть, вiд якої слабнуть ноги. Але яка разом iз тим самовпевненiсть: «Ми полетимо». А як поводиться з певнiстю й владнiстю завойовника. Де дiлась лiнива розвезенiсть, умисна глузливiсть амбiтного бiдняка серед чужих розкошiв?
— Менi дуже приємно чути вiд… вас такi грiшнi слова, пане Шторе, але, на жаль, мушу вас розчарувати: на Гiмалаї тепер летiти не можна.
— Чому?
— Вiйна буде, пане редакторе, дозвольте подiлитися з вами новиною, вiдомою всiй земнiй планетi.
Макс сiда в глибокий холоднуватий фотель i заплющує очi. Як дивно, дзвенить усе тiло солодко тужно, пробуджено-нiжно. Невже Сузанна не чує, як вiн дзвенить?
— Вибачте, пане Шторе, коли вам хочеться заснути, то я можу вам для цього запропонувати друге мiсце.
Макс розплющує очi й неодривно мовчки вдивляється в знайоме обличчя, на якому стоїть силуваний, неприємний, чужий усмiх. Як вона може тепер так посмiхатись? Ах, так: вiйна! Ну, вiд вiйни так не посмiхаються.
— Нi, я спати не хочу. Я зараз пiду. Я думав, ти iнакше стрiнеш мої слова. I я не п'яний, Сузанно. Тiльки я… дзвеню. I шалiю. «Я почуваю, що шалiю».
Макс радiсно смiється й гнучко стає на ноги.
— I я не божевiльний, Сузi. Чуєш? Але ти ще не можеш мене зрозумiти. Потiм. А тепер прощай, я страшенно поспiшаю. Стривай! Iще одне запитання: ти дiйсно закохана в скульптора?
Сузанна знизує плечима. Насамперед вона нiколи йому нi слова нi про яку свою закоханiсть у кого-небудь не казала. По-друге, коли б i була в кого закохана, то чого ради про це мала б саме з Максом Штором говорити? По-третє, поведiнка пана Макса Штора така сьогоднi дивна, що при найбiльшому бажаннi говорити з ним, як iз нормальною людиною, їй це навряд чи вдалося б. По-четверте…
— А по-четверте, Сузi, пам'ятай, що хутко ми полетимо на Гiмалаї, коли ти ще цього хочеш. Прощай. Скоро побачимось!
Дiйсно, вiн п'яний. Вiн не перестає дзвенiти, сонячно, свя-течно, весняно дзвенiти. Дивно, що йому треба рухати ногами, коли так очевидно, що треба легесенько ворушити руками и летiти понад усiма тими аеропланами. I, власне, летiти, бо вiн же так страшенно мусить поспiшати.
От i старенький чистенький Надель iз своєю вiдiрваною рукою й старечо рожевим рум'янчиком теж чудно поглядає. Вiн сумний, бiдний Надель. З його Фрiцом щось там сталося. Чогось затужив хлопець. Од того вечора, як вернувся додому, нi до кого не говорить, не їсть, не п'є, лежить увесь час на канапi лицем до стiни. Чи вчинив щось тяжке, чи образив його хто, чи на службi що скоїлось — невiдомо, — нi на якi питання нiякiсiнької вiдповiдi.
— Нiякiсiнької вiдповiдi? Хе! Вiдповiдь! Забалакає. Ану, де вiн там, той лютий меланхолiк?
Дiйсно, золотисто-кучерява голова меланхолiка лежить лицем до стiни. Дiйсно, вона не хоче нi на що вiдповiдати, нi навiть повернутись навпаки — вiд Максового голосу вона ще дужче влипає в стiну.
Старий Надель сумно, непорозумiло знизує плечима. Порожнiй вузенький рукав висить йому так безнадiйно та покiрно.
— Нiчого, товаришу Наделю. Сiдайте, я вам розповiм одну чудесну казку. Фрiц теж послухає — i побачите, як вiн оживе й забалакає. Сiдайте, сiдайте. А я тут, бiля меланхолiка, щоб йому чутнiше було.
I Макс починає свою казку, стрiпуючи чубом та регочучи вiястими очима.
Справдi чудодiйна казка — вона робить магiчне враження. старий Надель розкриває. якмога ширше свої синенькi маленькi очi, бо в головi його вона не вмiщується, а Фрiц злегка пiдводиться, i, хоч дивиться все-таки в стiну, слухає всiєю спиною й потилицею. Раптом вiн схоплюється, стає на канапi навколiшки й повертається всiм лицем до Макса.
— Правда! Я можу посвiдчити! Вiн зовсiм не був хорий! Ага-а, так он воно що! О, тепер я розумiю!
Вiн стрибає на пiдлогу, як покроплений живою водою, i стає перед Максом.
— Ми мусимо його визволить! Негайно!
Старий Надель зовсiм ошелешений! при чому ж тут Фрiц? Сонячна машина, граф Елленберг i Фрiц?!
