Киїїиiь робота на терасi. Шпiндлер, надувши негрськi губи, скупчене клеїть iз картону коминець. Зовсiм нема нiякої потреби виймати всю стiнку з млинка-досить вирiзати потрiбну дiрку. На Макса покладено зробити коробку для голови. Робота трошки таки поважнiша за Йозефову дитячу забавку. Склеїти якийсь нещасний коминець i зробити цiлу «оробку — це все ж таки рiзниця, чорт забирай.
На Клару нiякої самостiйної функцiї не покладено, її роль — помагати мужчинi (споконвiчна роль всiх Клар на свiтi): зварити клею, подати ножицi, потримати картон. I, крiм того, бути на терасi. Можна навiть нiчого не робити, нiчого не подавати й не тримати, але неодмiнно бути тут, поруч, сяяти очима, бадьорити посмiшкою, здивованням викликати чуття чоловiчої вищостi.
I нарештi все готове. На столi лежить купа зеленої, соковитої, найкращої трави, яку тiльки могла знайти в садку помiчниця мужчини. Кому ж першому розпочати нову еру людськостi (не рахуючи, розумiється, самого винахiдника, який, звичайно, в даному випадку за реально iснуючу iстоту вважатися не може)?
Що дужче кричить нетерплячка й жаднiсть, то гарячiша стає великодушнiсть. Через те всi з цiлковитою готовнiстю, iз запалом вiдступають одне одному честь i втiху бути першим.
Розумiється, перший повинен бути той, хто врятував винахiд, хто найбiльше вiрить у нього.
Нi, навпаки! Навпаки, чорт забирай! Перший мусить бути той, хто хитається, хто смiє скептично посмiхатися. Яка рацiя переконувати того, хто i з заплющеними очима вiрить? Нi, нехай скептик устромить палець у чудо. В такому разi першу чергу треба дати дамi, це є обов'язок мужеського лицарства.
Нi, дама не хоче прийняти такої дестi. Крiм того, вона так хвилюється, що нiчого не зможе зробити, зiпсує весь експеримент — i вийде тiльки шкода. Перший хай буде той, хто найменше хвилюється, хто з найбiльшою об'єктивнiстю може поставитись до справи.
Нарештi, той, хто найменше хвилюється, покiрно знизує плечима й старається виправдати присуджений йому вигляд найбiльшого спокою. Через те, з усiєї сили стараючись, щоб йому не тремтiли пальцi, вiн поважно, повiльно, iз строгою мiною розсiдлує носика, кладе окуляри на столик збоку й суворо оглядає апарат. Хм, коробка тримається досить непевно. Блок крутиться занадто вiльно. А коминець напевно вiдпаде, як тiльки апарат зачне працювати.
Сонце щедро, повними жменями жбурляє золотi стрiли в наставлене до нього простодушне, кругле, жовто-червоняве скло. Апарат човгає по столу, хлябко труситься, рука завзято, напнувши синюватi жили, крутить корбу. I спиняється. З апарата глухо, як iз-пiд землi, чується:
— Може, годi вже? Я весь обливаюсь потом.
Макс витягає шухлядку з-пiд млинка. В нiй тiсно збилась зелена розтерта маса. Дiйсно: фiалково-червонi переливи ходять iпо нiй, як по крильцях шпанської мушки. Як сказано, так i є!
— Годi! Вилазьте. Готово!
Кудлата голова швидко визволяється з чорної тiсної коробки. Все лице, як умочене у воду, блищить потом, очi клiпають злякано, тривожно, уста дихають заморено, часто.
Клара своєю хусткою швиденько, дбайливо витирає мокрi очi, носик, лиця, уста. А сама не може вiдiрвати дитячо-ши-раких сiрих очей вiд таємної зелено-червонястої маси, вiд якої справдi так нiжно, так солодко попахує.
— Ну, куштуйте! Швидше! Ах, та к бiсу церемонiї, берiть просто рукою, пальцями. Це ж сонце, а не свинячий труп! Ну!
Макс i Клара жадно дивляться в негрський рот, який помалу, обережно жує сонячний хлiб. Двi пари очей напружено ловлять найменший рух розмореного, почервонiлого, знов уже покритого потом лиця iз слухаючими себе, босими, маленькими очима, з натертою, розчер. вонiлою смужкою на перенiссi. Воно, це лице, гидливо не кривиться, не спиняє руху жування. Нi, нi, воно жує обережно, навпомацки, але охоче. Це видно — охоче! Воно смiлiшає, яснiшає, воно здивовано перебiгає з одного обличчя на друге оголеними оченятками своїми, щелепи його рухаються жвавiше, охотнiше.
О, вiн бере пальцями ще шматок хлiба! Вiн хоче ще!
— Ну? Ну? Ну, Йозефе? Ну, скажи ж, ради бога! Як?
Йозеф спочатку заплющує очi, потiм по черзi дивиться на обох, ковтає хлiб i тихо серйозно говорить:
— Незрозумiле прекрасно.
Макс обома руками хапа себе за волосся й з усiєї сили мне його й трусить головою, неначе скидаючи щось зайве, чого їй несила витримати.
— Надзвичайний смак… Щось неймовiрне… Я почуваю, що зможу з'їсти цiлий вагон.
Тодi Клара рiшуче простягає руку до шухлядки й бере пальцями шматочок маси. Вона теж хоче спробувати. Вона хоче спробувати, хоч i сказано, що тiльки спорiдненi органiзми можуть їсти хлiб, зроблений другим. Хоче й бiльше нiчого!
Рожево бiлi чистi пальчики, хвилюючись, пiдносять зелену м'яку грудочку до повних, злегка розкритих уст. Червоний кiнчик ячика обережно зустрiчає її на порозi рiвних бiлих зубiв. Усi а замикаються, рухаються i… гидливо кривляться. Брр, яка гидота!
Клара прожогом бiжить до балюстради и випльовує зелену масу в сад, конвульсiйне витираючи уста хусткою.
