— Добре, Рудi. Дiйсно, по щиростi, я без великої радостi буду робити тобi цю послугу. Я, звичайно, нiчого не знаю для чого, через що це побачення. Але те, що я знаю вiд мами про участь цiєї… особи в запровадженнi тебе до лiкарнi, то не дає менi певностi, що тут справа зовсiм проста. Добре, добре, Рудi! Я нiчого не кажу, не питаю й не хочу питати. Але я попереджаю: ви обоє повиннi прийняти мої умови А то я не можу взяти на себе вiдповiдальностi.
— Спасибi, Масi. Я заранi приймаю все. А принцеса мусить.
— Добре. Завтра ж ти матимеш iз нею побачення.
I Макс зараз же прощається, не дивлячись на Рудi.
Рудольф сильно стискає руку, не дивлячись на Масi.
Нiч i день грають у довгої лози, перестрибуючи одне через одне.
Потоками, рiчками зливається життя в затихле озеро принцеси Елiзи. Тiльки одного струмочка, нi, одної тiльки маленької бризки немає та й нема. I через те — понуре, застигле, непорушне озеро принцеси Елiзи. Паризький конгрес, таємна грiзна ворушня Сходу Землi, примара свiтової сутички, блискавки недалекої катастрофи. Ну, що ж, не хвилює, не здiймає це хвиль на понуро застиглому озерi принцеси Елiзи. Йому треба малесенької, крихiтної бризки.
I сни соромнi, хоробливi, страшнi сни перестали ганьбити зеленi, потомленi, захмуренi очi. Але, вхопивши за горло сором, жадно кричить туга за ганебними снами. Кричить просто в лице принцесi Елiзi.
Нiч стрибає через день i, нахилившись, пiдставляє спину дневi. Сонячна машина, чорнi рамцi страшних спискiв, безмилосердна боротьба, фотографiї тих, що попали пiд колеса неминучостi, зцiпленi зуби, глухий шум дихання стихiї. Нi, не здiймається хвилями зацiпенiле озеро принцеси Елiзи.
I раптом бризнула бризка! Бризнула прекрасна, довгожда на, благосна. I переповнилось озеро принцеси Елiзи, понялося нестримними хвилями, вихорами.
Суворий чоловiчий голос янгола, запнувши екран, сховавши обличчя, возвiстив телефоном доктор Рудольф Штор згоден на побачення. Суворий янгол поставив умови, цiлий ряд милих, смiшних, образливих, любих умов. Бути точно о десятiй там i там. Червоне авто Входити, не питаючись нiкого Пiдлягати всьому Нiяких проводарiв.
Ах, дурненький, смiшний янгол! Та коли б умовою побачення вiн поставив, щоб вона, принцеса Елiза, гола вийшла на плац i там стала дожидатись там його, свого мужа, невже вона не прийняла б цiєї умови?
Розумiється, все це ненормальне, незрозумiле, страшне, але непереможно-дороге, єдино-важне, найсерйознiше за всi катастрофи свiту. Так, кiлька тижнiв тому вона сама пiдписала йому смертний присуд, вона сама вiддала його на розп'яття. Ну, i що ж? I вiддала, i, може, знову вiддасть, а от же обiзвався вiн, а от же нiмiють солодким холодом її ноги, а от же буде щастя торкнутися до нього?
Боже, як сунеться день, як крихiтна гусiнь iзгори величезного дуба. Коли вона досунеться до десятої години вечора?
Розумiється, це iнаракiсти везтимуть її до нього Вiн у них, у цiєї банди. I вона, принцеса Елiза, наречена майбутнього Короля Землi, вона вiддає себе в руки убiйникiв, бандитiв i грабiжникiв, щоб вони повели її на випрохане нею побачення з сином льокая. Божевiлля, кошмар! Але, коли б усi кошмари були такi, вона б нiколи не хотiла прокидатися вiд них.
I нiякого, нiякого виправдання нема в неї. Сонячна машина? Ах, що там Сонячна машина! Тiльки побачити його, насамперед побачити, торкнутися, ожити Суха ж вона вся, як земля в посуху! При чому ж тут Машина?
От i десята вечора. От i нiч молодесенька, тиха, з сережкою мiсяця, в намистi Чумацького Шляху. От i рiг тих двох призначених бандитом-янголом вулиць. Так, стоїть авто. Порожнє, самотнє, байдуже. Нi шофера, нiкого. Вулички тихi, безлюднi, майже за мiстом. Це для того, щоб їм видно було, чи не привела вона з собою полiцiю, чи не зраджує вона їх. Смiшненькi, занадто обережнi бандити!
Ну, що ж, сказано нiкого й нiчого не питатися, входити в авто й спокiйно сидiти.
Добре. Але тiльки не спокiйно! Все вона може їм зробити, але спокiйно сидiти навiть справжнi янголи не могли б у неї вимагати.
Поважна, сувора, струнка жiноча постать у густому вуалi, вся в темному, спокiйно, помалу вiдчиняє дверцi авто i входить у нього В темнiй каретцi затишно й трохи душно.
Минає хвилина, двi, п'ять. Авто стоїть непорушне, нiхто до нього не пiдходить. Ах, господи, вони вичiкують, оглядаються, придивляються.
А, нарештi! Хтось швидко сiдає на передок; в ту саму мить дверцi вiдчиняються, в екiпаж усовується росла чоловiча фiгура й зачиняє за собою дверцi. Авто зривається з мiсця, сильно хитнувши принцесу об спинку карети.
Чоловiк пильно дивиться у вiконце, щось роблячи руками бiля свого лиця. Коли вiн одхиляється й сiдає рiвно, лиця в нього вже немає, воно закрите чорною машкарою э двома дiрками для очей У темнотi екiпажа ця густо-чорна пляма замiсть обличчя тiснить.
— Вибачте, принцесо, я мушу зав'язати вам очi. Той самий голос янгола, що був у телефонi!
— Це конче потрiбне? В мене такий вуаль, що я однаково нiчого не бачу.
