— Ну, я вже знайду всякi способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Рудi зробив! Наш милий мовчазний Рудi. Ви ж неодмiнно вiтайте його вiд мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лицi. А мене зовсiм забули. Правда? Ну, ну, можете не вiдповiдати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тiльки так, од радостi. Так я, значить, можу зразу ж i взяти всю Машину?! Господи, i ще сьогоднi можу їсти сонячний хлiб!1 Я хвилювалась так, так… як збиралась тiкати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, вiдповiдi не треба. Я тiльки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете менi знести вниз. Правда? I я вже мушу їхати. Я хочу сьогоднi ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночi не можна? Правда?
Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне «правда», цей зворушливий запах конвалiї вiд її тiла, це хвилювання, гарячка, радiсть.
Макс в однiй руцi зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує пiд лiкоть графiвну Труду. I згадується, як вона тодi раз у раз зараз же ловила лiктем його руку, якось зручно пiдгортала її мiж своєю рукою й тiлом i тодi затишно-затишно пригорталася вся до нього.
Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.
— Моя адреса теперiшня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?
— З великою-великою радiстю, Трудо. Спасибi вам, величезне спасибi, що ви сьогоднi були в мене.
— За що менi?!
Милi, здивованi, готовi раз у раз на найшкодливiшу для них самих одвертiсть очi!
— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!
Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.
— I я дуже-дуже рада. Не тiльки за…
Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.
— …але й за… iнше. Так прийдете? Ждатиму!
— Ну, що, Штiфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзi є! Га? Нi?
Штiфель понуро мовчить i прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на свiтi — трохи якесь хвилювання, i вже гуркотить, мурчить, пухириться.
— Ну, то що, що в Гамбурзi? А ви б її заборонами спинили? I що, їй-богу, говорити от таке!
— Спинив би, Штiфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штiфелю. Тiльки вас тепер питати не буду. Годi.
Штiфель раптом поспiшно прощається й злякано вибiгає з кабiнету, дрiбно перебираючи ногами.
Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.
— Пане мiнiстре, потрiбна рiшуча боротьба. Що? Граф Елленберг покiрно схиляє голову — розумiється, потрiбна. Та як же ти його боротимешся?
— Рiшуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нiсенiтниця. Роздмухали. Iнших засобiв, iнших. Що там професiйнi органiзацiї?
— Хвилюються, пане президенте. Скрiзь безглуздi чутки. Вимагають волi Сонячнiй машинi.
— Волi? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрацiї, зiбрання, засiдання?
— Не дозволенi. Але, звичайно…
— I не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нiзащо об'єднання. Чуєте? Тодi все врятоване. Тисяча машин-дурницi. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихiю.
Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два гудзики по два рази кожний, потiм круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепiреними пальцями рук об круглi товстi колiна.
— Пане мiнiстре, тепер лишається, повторюю, тiльки один спосiб! роз'єднати, розладнати й розбити стихiю. Тiльки. Зробимо ж це так. У Берлiнi повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячi. Десятки тисяч. Чуєте?
Граф Елленберг пiдозрiло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжi поту.
— Але тi скла повиннi приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це рiч ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. I так можна, i так. Ви розумiєте вже iдею? Чи далi поясняти?
Граф Елленберг сидить, як закам'янiлий, розгублений.
— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операцiї завсiди жорстокi. Краще тисяча, десять тисяч загине, нiж мiльйони. Що? Нi?
Граф Елленберг глибоко зiтхає й проводить рукою по чолi.
— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандiознiстю цiєї iдеї. О пане президенте, це, дiйсно, тiльки генiєвi може прийти така проста й непереможно-вiрна iдея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманiсть, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вiрно!
Граф Елленберг глибоко схвильований.
— А тепер дозвольте менi, пане президенте, обмiркувати способи здiйснення її й предкласти вам план.
I от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потiм убиває. Сонячна машина — це страшна, пiдступна, диявольська махiнацiя Союзу Схiдних Держав.
