Уже шоста година. Пiвкруглий дах банi втягнений у стiни, над головами високо вгорi в сiро-зеленявiй осiннiй синявi туго, як льоди в океанi, просуваються пухкi кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучiй молитовно-сласнiй тузi тягнеться до них мармурове тiло Краси. Розшарпаними, п'яними пасмами й клубками гойдається круг неї фiмiам, прощальний, останнiй, ридаючий фiмiам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькiтливою, брязкiтливою пiдковою оточує її стiл. Всi мiсця побiч господинi зайнятi, тiльки одне вiльне, тiльки одне лiворуч, бiля серця. I невипитi стоять бiля цього мiсця келихи, випустивши всi бульбашки й iскорки зеленувато-срiбного вина. I не випили останнього келиха вогко-хижi, буйнi очi прикритої бузковим серпанком мавки. I вже часом задума на мент приколює очi до одної точки, ковтнувши галас, дзвякiт, регiт.
I раптом iз-за незаймано-чистих нiг Краси з'являється золотисто-бiлява хвиляста голова з чорно-синiми бровами.
Очi її широко, непорозумiло розгорненi, на чiтко-червоних, як накусаних устах, нерiшучо-здивований усмiх.
Сузанна гнучко, окрилено пiдводиться i, впевнено несучи грудьми наперед свою голiсть, вогко, смiхотливо вiтає очима.
— Браво! Я думала, ви вже не прийдете.
I, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-бiлявої голови, швидко видихає разом iз духом вина:
— Хочеш iнкогнiто? Правда? Нiхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?
— А, все одно! Але чекай, Сузi, я думав, що застану тебе саму. Я зовсiм не…
— О, нiчого! Це також усi мої друзi. Ми в тiсному колi по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходiм, ходiм! Па-новеї Пан Нiманд, мiй добрий друг, трошки запiзнився через деяку невдосконаленiсть сучасної комунiкацiї. Вiн просить вибачення й обiцяє екстрене наздогнати нас.
Галас, дзенькiт, брязкiт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями рiзнокольорових облич i проводжають аж до його мiсця, лiворуч бiля господинi. Ага, це той самий, колишнiй! Непоганий екземпляр пiджидала Сузанна. Тiльки, здається, пановi Нiмандовi наздоганяти не тре ба — його очi так вогко, iскристо плавають од лиця до лиця, губи такi червонi й усмiх такий вселюбовпий, що вiн цiлком смiливо може не тiльки разом iз усiма, а навiть на iпередку Вакхової колiсницi їхати далi.
Макс струшує хвилястою гривою, ну, що ж, нехай i так. I так мило, втiшно, чудесно Милi, бiднi, п'янi трупоїдськi пики! Бiднi «аристократи» — вони навiть тепер не такi вже понафарбовуванi й порозмальовуванi, як колись; вони такi пом'ятi, ошелешенi, вибитi з своєї самозакоханостi, вищостi, вiдмiнностi, такий одчай пробивається крiзь цей веселий галас; та ще бiльше: вони оце самi собi прислужують. А на весь ганок, на всi сходи, на всю величезну залу один-однiсiнький портьє, який iще лишається тiльки для того, щоб пiдiбрати найкращий момент для досконального обiкрадення бiдної Сузi. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчiрочки, камiнцi й утече. I нi вона, нi вiн не знатимуть, що вiн iз таким самим успiхом замiсть її «дорогоцiнностей» мiг би набрати битого скла й жорстви.
Але ж Сузi яка гарна сьогоднi! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! I що за банкет, що за «маленьке свято» справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?…
Сузанна щось шепоче сусiдовi справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Iнтимно, нiжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусiда схилив рiзкий мужнiй профiль, не рухається, не клiпає — не вiрить. Хе, i вiн уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: «Ти — милий! Чуєш: ти — милий!»
Хм, так, може, це «маленьке свято» не таке вже близьке до свята похорону?
Ну, що ж, хай i так. Хай навiть i цей чудний, дурний, тоск ний бiль. 1 це любо, i це мило, милий навiть рiзкий горбоносий профiль, i Сузаннин шепiт, i самотнiсть серед цих чужих, може, навiть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотнiсть, чужiсть, ворожiсть?
Очi Максовi зустрiчаються з великими, непорушно ветром леними в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала бiскаю! Яка нiжна, щось говоряча скорботнiсть у поглядi, яка чудна пильнiсть, неодривнiсть од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здiймається оголена до плеча рожево-бiла рука Мадонни з келихом у пальцях, повiльно пiдносить келих до рiвня очей, i голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свiй келих, також пiдносить до рiвня очей i також здивовано й радiсно киває. Тодi Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п'є, закинувши лице назад. Але i погляд, i повiльнiсть, i скорботнiсть кажуть, що не вино вона п'є.
— О пане Нiманде! Що з вами?! Хiба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розумiється, за пиття до Рити можна всi скрижалi заповiдей розбити на черепочки.
