Панi Штор знову не дивиться в очi Рудольфовi. Бог їх знає, чи побрались, чи якi в них вiдносини Макс смiється й каже, що нi, а хто його тепер може розiбрати, якi вiдносини мiж молодими людьми. От живуть у цьому домi двi парочки, а хто вони — нiчого зрозумiти не можна Коханцi, подружжя чи так собi. Раз у раз сварки, смiхи, то в такiй парi ходять, то в другiй, то ще якiсь приходять, i дiвчата з тими гуляють. Ну, та що там у чужi вiдносини заглядати. Аби людям добре було.
I знову, немов заспокоюючи, немов потiшаючи, панi Штор гладить сина по головi, розправляючи волосся.
В кiмнатах по кутках стоїть темний присмерк. Хтось грає нагорi.
— Грає наша графиня. Переродилась людина. Грає цiлими днями. Така мила, така добра стала! Нiчого, сину, якось воно все буде. Де ж ти оселишся, сину?
Доктор Рудольф обережно зводить материну руку з голови й пiдводиться.
— В лабораторiї, мамо. Вона вiльна? Нiхто не хотiв зайняти?
Панi Штор посмiхається.
— Та де не хотiли! Стiльки охотникiв находилось. Та ми з принцесою вiдборонили. Ну, та й твоє iм'я помагало «Це лабораторiя Рудольфа Штора». «А? Рудольфа Штора?» Ну, i вiдставали Дуже хотiлось малярам оселитись там.
Доктор Рудольф одходить i дуже пильно дивиться у вiкно
— А принцесi ж… що до того… чого вона вiдбороняла?
— А вона чогось усе ходить до лабораторiї. Працює, каже, там, читає твої кяижки.
Панi Штор виймає з шафи свiчку в старовинному срiбному пiдсвiчнику й запалює її принесеною з кухнi запаленою трiсочкою. I знову винувато дивиться на сина.
— Сiрничкiв уже не можна дiстати. Пiддержуємо вогонь у кухнi та так i свiтимо.
Свiтло свiчечки скупеньке, мерехтливе, тiнi гойдаються вiд нього посмиканими смугами.
Грюкають дверi в другiй кiмнатi. Чиїсь важкi, повiльнi кроки.
— Мабуть, батько. Ти вже, сину, будь iз ним трошки…
Дверi розчиняються, i в кiмнату спочатку всувається мiшок, набитий чимсь круглим, потiм батькова голова в профiль, далi вся постать його. Одною рукою вона тримає на спинi мiшок, у другiй — велике вiдро з водою. Голова повертається, зустрiчається з очима доктора Рудольфа й на якийсь мент застигає. Нi особливого здивовання, нi радостi не помiтно в суворих гарних рисах зарослого бородою лиця.
Ганс Штор помалу ставить вiдро на пiдлогу, потiм спускає мiшок, скидає капелюш, пальто, вiдносить їх у кухню — чути, як старанно струшує з них воду з дощу. Мати поспiхом хапає вiдро з водою й виносить на веранду. Вернувшись, заглядає в мiшок — там головки капусти, картопля, редька, ще якась городина й хвiст курки.
Рудольф хоче помогти матерi, але з'являється Ганс Штор, мовчки бере в них iз рук мiшок i виносить до кухнi.
Рудольф знову сiдає в куток канапи й похиляє голову.
Мати мовчки, тихо гладить його по волоссi.
Ганс Штор увiходить, понуро розгладжує долонями залички й зиркає на сина.
— Ну що, задоволений?
Рудольф пiдводить голову й мовчки стомлено дивиться на батька.
— Ощасливив людство? Га? Бачив уже плоди своєї «великої» працi? Подобається?
Панi Штор помалу пiдходить до батька, вичищає чимсь забруднене плече його й спокiйно-стримано каже:
— З Рудi нещастя, батьку, було. Упав iз аероплана й зломив знову ногу Весь цей час пролежав у селянина у хатi. Ганс Штор байдуже-понуро дивиться вбiк.
— Шкода. Пропустив найцiкавiше. Не бачив, як його славетна Машина перевертає людей на звiрiв. Шкода. Ну, та ще й тепер не пiзно намилуватись. Матиме досить часу.
Вiн важко сiдає бiля столу й стомлено простягує по ньому руки з червоними, згрубiлими вiд роботи пальцями. На гарних виписаних устах його видушується саркастичний усмiх.
— «Трiумфальна зустрiч». «Спаситель свiту». «Новий Христос». «Рай земний». Так, так: рай, чудесний рай. Мурло, хамло, злодiї, злочинцi, всяка шваль, наволоч позабирались у палаци, повдягались у шовки, оксамити i… сплять. Сплять i розпутничають з жiнками. Варто, варто було трiумфальну зустрiч зробити тобi! Та навiть на це не вистачило сили. Не дотяг-ли, порозлазилися, як черва, що насмокталася трупа. А крику, а гвалту скiльки було! Макс уже на iншi планети з сонячним хлiбом летiти збирався, туди свiй рай нести. Навiснi, навiснi!
Ганс Штор безнадiйно, гiрко й стомлено хитає головою. Свiчка блимає, трiщить, гонить по стелi й кутках димнi тiнi, карлючить лице старого Штора гримасами.
Панi Штор зiтхає й обережно каже:
— Нiчого. Почнуть люди щось робити, i все пiде iнакше…
Батько скидується, спалахує:
