Доктор Рудольф пiдходить до вiкна, розчиняє, впускає до хати задумливий мокрий шелест дощику. Тиша. Неймовiрна тиша Iз сяйвом помер i вiчний, невпинний, глухий гуркiт Берлiна, що, як величезний водоспад, здавався теж явищем самої природи Зник. Чорна, густа, нiма сажа.
Доктор Рудольф зачиняє вiкно, сiдає в фотель, подарований колись графом Елленбергом, i стомлено опирає голову на руку.
Каганець iз усiєї сили самовiддано бореться iз тьмою, що хвилями суне на нього з усiх бокiв, одмахується, трiщить, клiпає, кличе на помiч, а доктор Рудольф непорушне, зацiпенiло сидить i нiчого не бачить.
Ранок вогкий, понурий, заплаканий. Туман брудним серпанком розвiсився мiж деревами саду й сушиться пiд дощем.
Доктор Рудольф довго, сильно крутить держальце апарата, накривши голову пальтом, щоб не випустити теплоти енергiї, i час од часу висуває шухляду нi, ще нема як слiд червонявої фiалковостi.
А пiсля снiданку йде до будинку. Слiд було б поголитися, пiдстригтися (аж нiяково показуватися матерi таким брудно-зарослим, з якимсь пiр'ям на щоках), але бритву забув у Кравт-вурста, а голярiв же тепер немає.
До веранди доктор Рудольф пiдходить iз бокової алейки — хто знає, хто там тепер на верандi, може, хтось бiлизну пере та, побачивши його, злякається й знову втече.
З саду бiжить двоє якихось молодих людей з оберемками трави в руках. Дiвчина й парубок. Дiвчина раптом тикає всiм оберемком у лице парубковi, регочеться, вiдбiгає вбiк i показує язика. Парубок незручно, помалу витирає лице то об одне плече своє, то об друге, посмiхається i вмить стрибає до дiвчини. Вона дико скрикує, притуляє траву до грудей i вихором летить до ганку, маючи в мокрому повiтрi довгими, розпатланими пасмами волосся. З гуркотом, тупотом i реготом парочка вибiгає нагору сходами й зникає.
Це, очевидно, тi, що живуть тепер у Трудиних покоях, друкарi.
На верандi нiкого не видно, навiть ванночки й бiлизни викрученої вже немає.
Доктор Рудольф обережно вiдчиняє дверi, входить i прислухається. Нi, i в кухнi нiкого не чути. Вони варять по черзi. Чия ж черга сьогоднi?
Вiн стоїть якийсь час непорушне, потiм так само тихенько виходить у сад. З саду вiд свiжонасипаних горбiв ями поважно посувається чудернацька постать: на нiй пишний генеральський, старовинної форми мундир (очевидно, взятий iз скринь Елленбергiв), спортсменськi вузенькi штани, жовтi краги й на грудях наймодернiше жабо. Постать на ходу одверто застiбається, безжурно посвистуючи й оглядаючи небо з усiх бокiв. Голова в неї кругла, лиса, з пучками попелясто-жовтого волосся над вухами, з двома виразними круглими нiздрями кирпатого носа й товстими губами. Мундир «генераловi» трохи завеликий, але вiн козакувато випирає груди, грає плечима й твердим, певним, трохи недбалим вiйськовим кроком iде алеєю, посвистуючи й докiнчуючи свiй туалет.
Доктор Рудольф виходить на вулицю iз своєї хвiртки. Колись чистенька, затишна вуличка тепер брудна, засмiчена папером, листям, гноєм, черепками.
I знову кидається у вiчi: весь Берлiн такий самий — мокрий, брудний, засмiчений, погризений i подертий. I моторошно тихий. Нi рявкання автомобiлiв, нi гуркоту бендюгiв, нi ляскоту й дзвону трамваїв, нi шипiння повiтряницi, нiяких екiпажiв, нiякого руху. На тротуарах то там, то тут випущенi кишки бога Бахуса: побитi пляшки вiд вина, розтрощенi бочки, бляшанки з консервiв, виїденi й вилизанi псами. Бiля банок цiлi купи подертих паперiв i грошових банкнотiв. Тисячнi, десятитисячнi бiлети валяються, потоптанi ногами, — шматки непотрiбного паперу. Всi магазини порозчинюванi навстiж, з побитими вiкнами й дверима, з голими полицями й купами подертого шаперу, трiсок, соломи.
На вулицях часом тягнуться позриванi телефоннi дроти, стоять покинутi авто, з яких поздирано шкiряну оббивку — мокрi, пообгризуванi кiстяки — iнодi валяється труп коня, напiвз'їдений собаками й котамiи. Коли-не-коли попадаються люди на двоколесах старовинного типу, що крутяться ногами. Вони за-доволено поглядають на нещасних пiшоходiв, готовi до бою за свiй привiлей з усяким, хто б хотiв одяяти його в них.
Церкви розчиненi, але порожнi, з них часом виходять собаки з пiдiбганими пiд себе хвостами, здичавiлi, лякливi й лютi. Недобудованi будiвлi розвалюються, загрожуючи звалитись i завалити всю вулицю.
Людей на вулицi мало. Нема їм куди йти, нема куди поспiшати.
Доктор Рудольф пiдходить до Трудиної вiлли, виходить мармуровими сходами на парадний ганок i дзвонить. Тихо. Минає хвилина-двi, нiяких крокiв не чути. Доктор Рудольф дзвонить iще раз i жде. Потiм згадує, що дзвiнки тепер не можуть дзвонити, i пробує вiдчинити дверi. Замкненi. Вiн починає стукати пальцем, потiм кулаком, далi передком чобота.
Нарештi хтось, не хапаючись, пiдходить до дверей, довго довбається в замку, потiм одсуває якiсь засуви — i нарештi дверi вiдчиняються. Перед доктором Рудольфом стоїть невеличка постать на тоненьких нiжках iз великою кудлатою головою в окулярах з одним розбитим склом. Вона тримає в руках залiзний лом (засув, очевидно!), мружить очi на доктора Рудольфа, приглядається, не пiзнає.
