Старий круто боком повертається до графинi й пiдкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, «тепер, тепер1 Немає нi грiшних, нi святих»? О, тепер чудесний настав лад для всяких «святих»! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумiється, можна ходити їм iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицiї — нiчого. Чорну коробку на спину — i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не тримає, а й не хоче тримати.
Графиня кiнчиком пальцiв сумно змiтає з плеча графа сивий волос. I те, що вона собi змiтає пальцями волосинку, найбiльш лютить старого. Вiн устає, переходить до столу й бере в руки книгу.
— Можеш сказати своїй Трудi, що в мене нема дiтей. Зовсiм нема нiяких! Нi жiнки, нi дiтей — нiкого. Можеш їй пояснити навiть, через що я в такому станi опинився, стоячи одною ногою в домовинi. Тепер нема нi грiха, нi сорому, нi честi, отже, цiлком спокiйно можеш їй розповiсти. Вона тебе зрозумiє дуже добре. I, може, нарештi дасте менi хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати менi їжi. Ми самi будемо з Гансом i Георгом робити для себе й принцеси.
— Батьку, батьку!
Граф скажено жбурляє книгою об пiдлогу.
— Не смiй паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!
Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючi лютi стрiли з-пiд настовбурчених брiв.
— Нi, ти батько Ти можеш це перевiрити. Так, так, кожної хвилини ти можеш тепер це перевiрити. Але ти ради своїх традицiй, з упертостi не хочеш признати сонячного хлiба. Ти волiєш одмовитися вiд дiтей, вiд жiнки, вiд родини, анiж признаги те, що тiльки божевiльнi не хочуть признати. Добре, я так i поясню Трудi.
— Будь ласка. Так i поясни. Можеш.
— Так, я так i поясню. Але хто ж тепер винен, що в тебе нема дiтей? Хто?
Граф важко, пильно, тягуче вдивляється в гнiвно, обурено вирiвняне маленьке сухеньке тiло з чорно-сивою голiвкою в усьому бiлому. Воно, це таке колись покiрне, жагуче, потiм покiрно винувате, далi покiрно пригнiчене, тепер воно смiє обурено-владно, з гнiвним правом, з глибокою свiдомiстю вищостi стояти перед ним рiвно, вимогливо.
— Ти хотiв колись правди. Єдиної правди! Ти не хотiв прийняти її, коли я давала тобi. Тепер ти можеш її взяти. Тепер ти можеш знати всю правду. Але ти навiть правду вiддаєш за Вiчний Порядок твого Ганса Штора. Хто ж винен, я тебе питают Признай порядок сина Ганса Штора — i ти матимеш усю правду. Так, так, не Ганса Штора, а сина його, Рудольфа Штора.
Граф помалу, трудно сiдає в фотель перед столом, ноги ослабли й колiна пiдло пiдгинаються.
— Iди собi. Годi.
Вiн одкидає голову на спинку стiльця й безсило заплющує очi. Стара, з навислими щоками, з буйним ластовинням i з западинами на шиї голова лежить безсило, але непохитно.
Графиня глибоко зiтхає й помалу виходить. Вона пiдiйшла б до цiєї голови, до цiєї рiдної, любої, бiдної голови, обняла б її, притулила б до грудей собi, пригорнула б до неї ту смугляву, бiдну, любу голiвку, що дожидається в тiй хатi, — i так тепло, так повно стало б на бiднiй, холоднiй, спустошенiй землi. Але старе корiння вросло в стару бiдну голову й приросло до минулого, до неповторного, до померлого, i мертве мертвить i любов, i правду.
А старий граф безсило сидить iз заплющеними очима, i ущипливий, гiркий усмiх ворушить вусами, як черв'як пiд купою сiна. Вiчний Порядок, традицiї, правда! Всi порядки, всi традицiї й правди вiддав би вiн за одне маленьке, з чотирьох лiтер, слiвце з одних нечистих, проклятих ним уст. Правда? Та будь вона на вiки вiчнi проклята, коли вона вб'є ту крихiтку живучої надiї, коли погасить жалюгiдненьку iскорку iлюзiй, вiд якої тримається малюсiньке тепло в недогаслому тiлi!
Кожної хвилини ти можеш перевiрити. Кожної хвилини ти можеш погасити свiчечку своєї останньої радостi. Перевiрити i вже нiколи не могти витягати iз столу гребiнцi, на яких iще заплутались чорнi, з синюватим одблиском волосинки, нiколи вже не прикладатися щовечора лицем до бiленької, смiшно куцої блузки, в якiй iще заплутався дух її тiла, нiколи бiльше не лежати годинами на старiй канапi, в якiй заплуталась i живе його жалюгiдна, самообманна, живлюча неправда!
Правда? Та коли вона потрiбна була людям, якщо несла їм страждання й загибель?
Старий граф трудно пiдводиться й обережно переходить до вiкна. Там, за портьєрою, стоїть у нього ще один фотель. Звiдти вiн часом бачить у саду трошки сутулу дiвочу постать iз хлопчачою недбалою ходою й густими стриженими чорно-синiми кучерями на плечах. Постать так помалу, неохоче, так нудьгуючи вертається з дому, так iнодi здивовано, непоро-зумiло й тоскно водить очима по вiкнах кабiнету, що графовi руки впиваються в поруччя фотеля, i в грудях нiжно-нiжно тане лiд, проступаючи теплою вогкiстю в очах.
