Принц Георг посмiхається: хто спинить? Холод. Мороз. Снiг. А крiм того, озброєнi маюном вiддiли, що будуть на конях i моторах стерегти всi виходи з Берлiна. Тiльки до перших морозiв, до перших навiть помiтних холодiв зачекати з виступа ми. До того часу пiдготувати всю органiзацiю. Пiдготовлювати можна на їхнiх очах: вони такi певнi в своїй звiрячiй безпецi, такi ледачi й iнертнi, що пальцем не рушать. Але наперед треба, звичайно, позаарештовувати всiх їхнiх проводирiв, оцих усiх хiмiкiв Шторiв, соцiалiстiв, рiзних полiтикiв-демагогiв. Цi моментально скористуються нагодою для вияву своєї натури. А насамперед оцього iдiота, доктора Рудольфа, батька Сонячної машини! Цього просто зразу розстрiляти, що удруге не втiк, як той раз.
Принцеса Елiза потуплює очi н крутить головою: навряд. Арештувати демагогiв, розстрiляти кривого iдiота, розумiється, можна. Але чи варто? Рiч не в них, а в тiй масi сонячного скла, що його повна вся земля. Як його винищити? Як вирвати з корiнням цю болячку, яка охопила все тiло людства? Ну, Берлiн можна висадити в повiтря, а iншi мiста, села, iншi країни?
Принц Георг схрещуь руки на грудях. Так само, розстрiлювати, висаджувати, нищити. Однаково всiм гинути. Так краще загинути в славнiй, останнiй боротьбi. Iнших сил i способiв урятувати людську отару немає. Тiльки страшний, лютий терор! Але коли хоч пiв-Берлiна вернеться до пуття, тодi врятований увесь свiт. Тодi вся Нiмеччина буде за мiсяць завойована. А за пiвроку — вся земля. Нiмеччина внесла в свiт страшну заразу, на нiй же лежить обов'язок вилiчити вiд неї заражених нею. I це буде! Кiлька тисяч зорганiзованих, здис-циплiнованих, пройнятих єдиною волею, єдиною метою й єдиним планом людей можуть опанувати сотнi мiльйонiв людської маси, та ще такої, як ця, абсолютно дезорганiзованої, розпорошеної, безжурної, байдужої до всього. Це — худоба, яку можна навiть на вогонь, на муки, на смерть iнати дисциплiною, страхом i терором, як гнали її в усi вiки. Так тим паче можна й слiд її погнати їй же на добро?
Нi, сумнiву не може бути, не повинно бути! Рiшуче, неухильно, без вагання зразу ж приступити до органiзацiї. Знайти Мертенса, графа Адольфа Елленберга — в їхнiх руках були всi нитки влади. Вони можуть дати найцiннiшi вказiвки й матерiали. Але їм, розумiється, тепер проводу в руки не давати. Хочуть помагати? Будь ласка. Але провiд має бути в руках сильних i рiшучих.
Принцеса Елiза вже не сяє вогкими очима — погасли вони, притьмились, запорошилися задумою. I головою вже не крутить. Хто знає: хiба справдi не бувало, що лютим страхом, кров'ю, смертю купки сильних i рiшучих гнали людськi отари на муки й смерть? Так хiба ж справдi не дозволено, хiба не приписано гнати їх терором до їхнього ж визволення, вiдродження, врятування вiд страшної загибелi?
Принцеса Елiза раптом простягає руку сильному й рiшучому. Ну, що ж, хай буде так!
Принц Георг поштиво й довше, нiж треба для поштивостi, прикладає уста до сухої й атласистої руки. I рука цим разом не визволяється так швидко, як ранiше.
А коли вiн пiдведе її до схiдцiв трону, о, вона вже не визволиться зовсiм! Це-ясно.
Зацiпленi зуби ненавистi потомились, послабли; давно перегорiла полум'яна лють, покрившiї душу сiрим нудним попелом. I сором уже не шкребеться колючими лапами в серцi, не коцюрбить корчами тiла. Спокiйно-понуро, байдуже-зневажливо ходить щовечора Фрiдрiх Мертенс до рiчки по воду. Спочагку Вiнтер з iнерцiї пошани ходив за нього, але дедалi, то почав забувати, став позичати води для пана президента. I пан президент уже ходить сам iз вiдром до рiчки, сам iз вiзочком плентається в поле, в лiс, збирає хмиз, сухе листя, траву й помалу, втомлено, понуро везе додому.
Нiкому вже не дивно, не цiкаво й навiть не зловтiшне, що колишнiй цар i бог Нiмеччини, майбутнiй президент — король Землi, владар палацiв, маєтностей, половини нацiонального майна Нiмеччини, самодержавний диктатор, що вiд його кийка пальцем залежало життя мiльйонiв, що цей самий Фрiдрiх Мертенс щовечора з вiдром iде до рiчки. Що тут важного й цiкавого, коли всi боги, царi, самодержавцi, королi, диктатори й владарi всiх маєтностей Землi так само з вiдерцями, з вiзочками врiвнi з найубогiшими своїми пiдданими й пiдвладними борються за своє мiзерне iснування? I так само, як Фрiдрiх Мертенс, вони покинули свої люксусовi палаци — вигнанi юрбою, деякi холодом, оселились у маленьких кiмнатках, якi можна легко опалити, крутять годинами Сонячну машину в потi лиць своїх i… обростають потом, лепом i волоссям урiвнi з останнiм iз колишнiх наймитiв своїх, урiвнi з дикими, первiсними, печерними людьми. Нiхто вже й не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушує посмiшки, бачачи, як колишнiй можновладець старанно розгортає вiдерцем воду, щоб не набрати її iз смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись, зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки?
Фрiдрiх Мертенс не претендує вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на глузування.
