Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках «Друзiв Ладу», що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi?
I так само принцеса Елiза рiшуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всiєї справи Комiтет «Друзiв Ладу» — от i все. А пiсля перемоги — о, тодi iнша рiч!
Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти?
I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом — невдача? Тодi ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.
I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?
Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?
А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою.
Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики.
Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки — дивна, неймовiрна рiч! — туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi.
Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.
Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами.
I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi.
1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.
— Що це було?!
— Не знаємо.
— Це гармата?
— Нi, мабуть, вибух на складах маюну.
— Нi, гармата.
I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.
Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах.
I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик — Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах?
I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих у вуха металiчних зойкiв, сухим листом пiд вiтром скочуються, згортаються на площi.
I зараз же очi жадно втикаються у великi бiлi екрани, на яких ранiше миготiла картина кiно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чiткими, писаними рукою, лiтерами:
«Громадяни!
