Чорно-срiбний лицар чує, як лiкоть Страховища здригується пiд його рукою. Ну, розумiється, повинен здригнутися вiд цього екрана, вiд цiєї обiтницi визволення, спасiння, воскресiння. Ну, розумiється, всiма грудьми, з усiєї душi можна закричати: «Смерть Сонячнiй машинi!»
Але Страховище раптом, не встигнувши нiчого крикнути, не встигнувши навiть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всiм тiлом, хилитаючи густу масу юрби. Ага — абсолютно байдужий їй Макс!
Чорно-срiбний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язкiв, помалу роздирає плечима загуслу в напруженiй жазi людську масу. Але вiн не може поспiти за бурнiстю притягнення до цiлком байдужого Макса. Тiльки крiзь голови часом бачить, як темно-синiй берет рвучко видряпується разом iз чорним ширококрилим капелюшем iз юрби.
Тодi Душнер зупиняється, зiтхає, й читає знову вiд самого початку до останньої лiтери таку несподiвано радiсну, таку блаженно рiшучу, таку святогрiзну обiтницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотнi пар очей по грiзних рядках екрана.
Нарештi! О нi, людство недурно тисячолiття шкребло з себе шерсть звiра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем i смертю воно готове iзшкребти нарослу шерсть.
— Слава «Друзям Ладу»!
— Хай живуть «Друзi Ладу»!
Iстинно: слава дiйсним людям! Хай живуть люди, смiливi, геройськi, жорстокi, люблячi люди!
I смерть оброслим шерстю тупим тваринам!
Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотнiми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, iз запалом, iз блиском очей, iз дзвоном у голосi, перекидаючись, в'яжучись нитками голосiв. Назустрiч новi юрби, напруженi, нетерпляче-цiкавi, незвичайнi, стривоженi, обнадiєнi, зляканi, врадуванi. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребiнь терору почне розчiсувати вашу понарослу шерсть, люди, iстоти, як пожене вас у купiль, у тепло, у свiтло?
У вiллi дверi навстiж розчиненi. Розумiється, як же iнакше: кiнець звiрячому життю. В залi внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечi Гана. Сонний Макс прокинувся. Цiлком зрозумiло.
Але Труди немає. Немає нi темно-синього берета, нi чорно-синiх кучерiв.
Душнер вилiтає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплi черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутанi шнурки.
— Ах, де ви там одстали? Iдiть швидше сюди. Поможiть. Тiльки, ради бога, Душнерчику, сьогоднi без «богослужiння», а швиденько, раз-два.
Душнер i сам розумiє, що сьогоднi треба без «богослужiння» одягти цi два маленькi точенi божки, що так непокiй-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.
— Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нiчого, нiчого. Душiть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Нi!
Смiшна дитинка — де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.
— Знаю.
— Правда, знаєте?! А де? Де?
— У них, розумiється.
— У кого в «них»?
— У «Друзiв Ладу».
Недошнуроваяа нiжка нетерпляче вiдсовується вбiк.
— Ах, без жартiв, Душнере: де?
Душнер ловить за шнурки нiжку, загнуздує її й пiдводить заросле пукатооке, серйозне лице.
– Їй-богу, не жартую. Тiльки в «Друзiв Ладу». Вони захопили, очевидно, всi склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усiм бажаючим.
Труда вепорозумiло, мовчки дивиться в цiлком серйозне, без найменшої посмiшки лице з такими хорошими, вiдданими, розумними, пiдкуреними баньками пукатих очей.
— Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!
Тепер Душнер мовчки неворозумiло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. «Вони»?! «Нам»?!
— Ну, розумiється!
Обоє починають розумiти. Недоаiнурована нога помалу, але рiшуче й твердо визволяється з обiймiв рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.
— Цебто ви думаєте, Душнере, що я — з ними?! Правда?!
— Менi здається, що всякiй людинi з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.
Душнер тихенько пiдводиться й акуратно струшує порох iз колiн. А очi сумно, нiжно не вiдриваються вiд хмурих темяо-бронзових очей.
— «Людське життя»? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв?
— Навiщо неодмiнно це?
— Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда?
— Дитинко, навiщо ж…
— Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим — вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?
— Дитинко! Ви ж не хочете мене…
— Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх «Друзiв Ладу». Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви — раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу!
