Ще вважаю за варте Вашої ласкавої уваги таке i серед Союзу Оздоровлення, i серед урядових сфер Сходу пануе однодушна опiнiя, що пiсля вичищення Європи й Америки вiд Сонячної машини на цих континентах мусить на довший час запанувати залiзний режим абсолютної диктатури вибраних, цебто найстрогiша монархiя без нiякої тiнi парламентiв i таму подiбних руйнуючих волю й здоров'я народiв iнституцiй. Союз Оздоровлення вже тепер у порозумiннi з Союзом Схiдних Держав провадить тяжку и вiдповiдальну роботу вибору вiдповiдних людей, на плечi яких буде складений великий, але геройський тягар улравлiння країнами. При цiй нагодi не можу не подiлитися з Вами своєю радiстю й страхом мою скромну особу призначують на цей трудний подвиi для Нiмеччини. Не смiючи ухилятися вiд цього великого обов'язку, чуючи над собою благословляючi тiнi наших предкiв, я, одначе, почував би в своїх плечах незломну мiць, коли б знав, що поруч зi мною на схiдцi трону сходитиме iстота, перед якою схиляються i плечi мої, i колiна.
Ваш колiносхилений Георг.
P. P. S. Вiдповiдь прошу передати посланцем. Щодо дальшого листування, то прошу не дивуватися й не турбуватись, коли вiд мене не хутко буде лист. Надзвичайно важкi умови подорожi, а особливо необхiднiсть якнайбiльшої обережностi, можливо, не дозволить менi часто посилати посланцiв. А то й до самого початку акцiї не доведеться послати. Не полохати треба масу, а захопити її зненацька. Тим менше буде жертв i легше та швидше вiдбудеться вся ця тяжка операцiя дезинфекцiї.
Отже, може, просто до побачення.
Граф Елленберг i здивований, i занепокоєний: на рiвно-блiдому, висхлому, з кiстяним овалом лицi принцеси Елiзи зовсiм нема того пiдняття й трошки п'яного захвату, що щойно бачив вiн на лицях генерала Бухгольца й сенатора Штiфеля. Воно, це лице, немов присипане сiрим порохом, стомлене й нудне, як пiсля трудної їзди полем у старовинному екiпажi. А очi задумливо мружаться на щось далеке далеке й тоскне.
Граф Елленберг м'яко пiдступає ближче, м'яко влазливо намацує поштивими словами щiлинку до душi, але принцеса Елiза акуратно, з повiльною задумою складає листа й затикає всi щiлинки.
А коли граф Елленберг поштиво вислизуе з покою майбутньої королеви Нiмеччини, вона дивиться на вiкно, в яке зазирає синiй присмерк, i тоскно слухає, чи не чути шкандибаю чих навантажених крокiв у коридорi.
I вночi лежить принцеса Елiза з розплющеними очима й застигло, непорушне дивиться в тьму кiмнати. На пiдлозi коло грубки дотлiває вихлюпнутий жовто-червоний вiдблиск вогню, i вiд нього тягне такою безвихiднiстю, такою застиглою тугою й самотою, що очi принцеси самi собою наливаються чимсь гарячим-гарячим.
А бiлi мухи монотонно, вперто, безупинно обсiдають дахи, дерева, вулицi. Тиша взулася в бiлi пухнастi панчохи й уже навiть не рипне нiчим уночi, не зашарудить. М'яко зсувається день у нiч, нiч — у день. Сонце зникло, тiльки часом коли-нс-коли боком, низом, винувато пройде над Берлiном таке червоне, таке байдуже, холодне, заклопотане й зараз же ховається в синювато-попелястi хмари.
А може, того тюхтiї сплять у замотках, що тепер уже зовсiм-зовсiм їм ясно, що всьому кiнець, тепер, пiсля тої дикої, божевiльної, пекельної ночi. Бо таки таккiнець. Тепер ясно, що немає нiяких сил, якi б повернули людину. Тепер ясно, що нiколи-нiколи не загориться вже вiясте сяйво над Берлiном, нiколи не загуркотить машина, не задзвенить сумним лагiдним плачем вечiрнiй дзвiн у наївних будиночках бога. Тепер це все ясне. I ясно, що мусить умирати за Машиною й людина.
«Ну, так що? Ну, i хай тварина. Що тут страшного? Вiльна, здорова, весела, любовна, щаслива тварина хiба не краще за скуту, хору, гнилу, злу, брехливу, нещасну людину? К чорту її!»
Мила, люба Труда. Хороша тваринка! Може, вона й має рацiю Може, дiйсно к чорту гнилу, нещасну, злу людину. Може, справдi нехай вона вигибає, вигниває в цих макухах, i нехай росте нова тварина в тих дитячих дзвiнких голiвках, що так весело перекидаються в пухнастому бiлому килимi?
А сонце щораз нижче ходить понад обрiєм, щораз неуважнiше, щораз коротше визирає з-за снiгових понурих хмар. I вiтер стає щораз суворiший, понурiший. I все рiдше приходить i Труда, i все млявiще звучить її голос. I все рiдше чути дитячi голоси за муром бiлого саду. Не чути їх уже й на тих горбочках, повз якi доктор Рудольф ходить до лiсу й на рiчку. I на рiчцi постатi такi млявi, байдужi, мовчазнi: наче сплять iдучи, сплять, набираючи води з ополонок, сплять везучи.
I часом, коли мiсяць головою роздере густу чорну вату хмар i виставить iз дiрки здивовано-журне кирпате лице й по бiлому савану розiллється синя туга його, доктор Рудольф тихенько пiдбирається до вiкна й довго-довго дивиться на самотню чорну постать, суворо схилену над столом.
