Доктор Рудольф шкандибає вулицями, в вулицi масно мокро блищать асфальтами, вимитим склами, гомонять голосами. Вiкна, дверi, тераси, балкони пороачинюваяi На вiкнах, дверях, балконах, терасах — людськи зарослi кошлати жуки, кузьки, бджоли, джмелi. Гудуть весвяно, поводять вусиками, пiдставляються то одним боком, то другим пiд ласку Матерi. А там воду везуть на вiзочках, весело, дзвiнко перегукуючись iз жуками. А там знову перевозяться з маленьких теплiших нiрок до великих печер iз терасами, з балконами, що взимку пустовали. А в грудях недовiдома, нiякими машинами и лабораторiями не зроблена радiсть i тьохкання, замирання перед хвилюючою тайною. Без телеграфiв, газет i вiдозв повисипали з своїх нiр i солодко мружаться вiд радiсної нiмої звiстки.
А сад, старий, любий, зачучверений, недорубаний сад п'яно гойдається з боку на бiк, хитає лисо-кучерявою головою, шумить, гуде пiснею. I дорiжки мокро, тепло, соковито блискають, м'яко розлiтаючись пiд ногами. I лавочки плямами висихають, парують, куряться теплом.
Але тоскно, суворо-хмарно блукає принцеса дорiжками саду, всiма дорiжками, крiм одної, крiм тої, де пiдрубано нiжки бузковому кущевi. Цiєю алеєю вона нiколи не ходить. I таке в неї гостре пiдборiддя, така синювата блiдiсть, такi фiалковi синцi пiд очима, що доктор Рудольф готовий попiдрубувати всi нiжки всiм кущам разом iз своїми власними ногами, аби їй знову матово-золотисто закруглилось пiдборiддя й голова пiдвелася гордо, зневажливо, велично. Вiн готовий попiдрубувати нiжки всiм своїм радощам, аби її зеленi очi знову звисока, погiрдливо й владно примружились на нього.
Технiк, малярi, друкарi веселi. На терасi їхнiй табiр, на тiй самiй терасi, де колись так велично й владно ступали ноги принцеси Елiзи. Галасливий, огрiтий ласкою Великої Матерi, повний дитячого дзеленькоту табiр. Вони повитягали туди канапи, фотелi, колиски, розташувалися, розперезалися, попiд-ставляли заспанi, зарослi голови пiд сонячнi поцiлунки й нi за ким не тужать, нiкого не ждуть.
I Макс вже не читає детективних романiв, не лежить у пуховiй барлозi, не кривить гидливою гримасою порослих шовковими вусиками соковитих уст. Вiн теж мружить очi на сонце, лежачи на лавi перед ганком лабораторiї. У лiс вiн не хоче ходити — лiньки. Тiльки лежати й мружитись. Та ще якби не надокучала ота Труда. Бiдний хлопчина чогось зовсiм не терпить Труди. Моментально хмарнiє, нудьгує, рухи стають лiнивi, розведенi, очi недбало-насмiшкувато мружаться. А Труда не пстчас того. Ну, от дивним дивом не помiчає, така спостережлива, амбiтна, така чула на найменшу неприємнiсть, тут зовсiм не бачить нi Максової розвезеностi, нi насмiшкуватої примруженостi, нi мовчазностi. Блискає очима, зубами, сяє матово-смуглявим рум'янцем. Дивується, щиро-наївно ширить очi, задає прекомiчнi питання, дзвiнко з себе смiється, по-хлоп'ячому розмахує руками, дражниться, перекривляє, шарпає. Вона ходить в лiс, i на поле, i по всьому Берлiну. З Тiле, чорно-срiбним лицарем, з Гансом, iз цiлими кумпа-нiями. А в лiсi вже цiлi юрби з Сонячними машинами, з гiтарами, пiснями, з перегукуваннями. А в полi вже витикаються голочки свiжої, молодої трави, пасуться здичавiлi конi, смачно, по-весняному кракають галки, летять дикi качки, шумить лiс. А макухи й ледарi лежать на лавах i зневажливо посмiхаються. А їх треба стягати з лав i…
I макуха раптом скочується з лави, ляпнувши рукою просто в мокру, теплувату землю. I дивним дивом Труда зовсiм не помiчає, що Максовi нема нiякiсiнької охоти до таких жартiв, зовсiм не помiчає його здивованих знизувань плечима й безсилих, образливих зiтхань.
— Ей, Максе! Весна надворi! Чуєте? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами полетимо влiтку в Кордiльєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?
Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.
— На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?
— А що ж! I на таких крилах можна полетiти!
— О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!
— Чудеснi крила! Кращi за чорнi!
— О, напевно. Хто ж сперечається? Це вiдомо давно.
