Вранці виявилося, що вночі справді пішов дощ, а на світанку все ще мрячило, і час від часу дощ посилювався. Дороги розмокли, як і намети. Солдати, розленивлені після спокійної служби у Фульді, були настільки неохочі та мляві у своїх приготуваннях до маршу, що кільком сержантам довелося вдатися до палиць як до засобу переконання. Шенк, дивлячись на це, трохи зніяковів, бо поруч із ним Георг Фридріх несхвально насупився. Юнак знав, про що думає інший – такі справи не варті великої уваги. Він пообіцяв собі, що за наступної нагоди проведе огляд військ у Вюрцбурзі, щоб переконатися, що вони не опинилися в такому ж становищі.
Коли колона нарешті вирушила до Нойштадта, вже був пізній ранок, тому всі були в поганому настрої. Злива, що почалася серйозно, не покращила їхнього настрою, тому всі їхали похмуро та мовчки. На щастя, їм залишалося лише закінчити дорогу. До полудня вони побачили місто, що лежало на величезній рівнині, яку перетинала бура, роздута стрічка річки Айш. На жаль, у містечку з кількома тисячами мешканців не було будівель, які могли б вмістити стільки солдатів, тому піхота, лаючись несамовито, знову мусила розбити намети в багнюці.
Бургомістр, нічим не цікавий, худорлявий купець, не міг натішитися, що до його воріт прибула така велика сила. Він запросив прибульців до ратуші, де їм дозволили обсохнути та пригостили гарячим пивом, яке ті з вдячністю прийняли. Тільки тоді вони почали розпитувати чиновника, жадібно підставляючись дії вогню в бідно прикрашеному каміні в церемоніальній залі.
– Чи можете ви сказати нам, пане бургомістр, що за військо тиняється по ваших землях?
– Чесно кажучи, побіля міста воно гуляє рідко. Але на схід, аж до Нюрнберга, в лісах Вільденбаха, якась муть трапляється. Куди не підеш, якісь вершники нападають та грабують. Мало які села залишилися цілими, а ті, що ще стоять, були повністю пограбовані. Сподіваюся, ви, панове, зможете щось із цим зробити. У мене тридцять міських стражників, і це все, а їхні князівські високості, Гогенлое, іноді на місці є, а іноді ні.
– Ми спробуємо. Можете сказати щось більше? – Шенк удав, що не помітив, що чоловік насправді не відповів на запитання. - Чиї це солдати?
– На жаль, я не маю уявлення. Штандартів у них немає.
– Не дивно, летючим загонам їх і не дають. Але ж ви, мабуть, взяли кількох полонених? Чи селяни щось казали?
– Пане підканцлере! Ми раді, якщо нам вдається відбити їх від стін. Де нам ще ловити полонених?
Ханов і Шенк трохи розчаровано перезирнулися й залишили нікчемного бургомістра займатися власними справами. Один із радників гостинно прийняв їх з Кнаппом у своєму будинку, куди вони й пішли. Місто було настільки бідним, що у радника навіть не було кухарки – готувала його дружина. Однак, треба визнати, що робила вона це майстерно. Пухка городянка приготувала для них капусту з кашею, дичину, сир з медом, качку та пиво, і все, що вона подавала, було смачним і приготованим у такому традиційному німецькому стилі, що на мить кожен із трьох чоловіків згадав країну свого дитинства, хоча вони були родом з різних куточків імперії. Шенк був вестфальцем, Ганов — саксонцем, а Кнапп народився в Померанії.
– Ну і що? – народжений у Померанії потер руки, спорожнивши останню миску та випивши останню кружку пива. – Летючий виїзд?
– У цей час?– неохоче пробурмотів Шенк.
– У таку погоду? – похмуро вторив йому Ханов.
– Ей, панове!– роздратувався старий солдат. – У вас що, курва, яйця відсохли? Домашні капці бажаєте і сніданок у ліжко? Бачу, зовсім ви забайбачилися у тому своєму Марієнберзі. А коли ж йти шпигувати, як не в сутінках, коли кінь, озираючись, власного хвоста не бачить? А дощ, зауважте, стирає всі сліди. Ти що, забув, як у війнушку грати?
Ханов і Шенк опустили голови, немов скромні школярі. Можливо, вони трохи звикли спати під перинами з повними животами – але ж хто б з цього не скористався? Тим не менш, Кнапп мав рацію.
– Я піду, — сказав Шенк, встаючи. – Ми все одно не можемо відправити всіх трьох командирів одночасно.
– Що правильно, те правильно, – погодився Ханов. – А я, щоб там не було, займуся муштрою піхоти. Нехай порушаться, самий час.
У більш бойовому настрої, зігрівшись та поївши, закутавшись у вощені дощовики, які їм надав радник, вони вирушили до табору. Там наказали осідлати коней, і Кнапп особисто відібрав двадцять драгунів з невеликого загону кавалерії, що входив до складу корпусу. Про всяк випадок вони також взяли з собою одного етероманта, смаглого француза на ім'я Герен. Вирушили без зволікання – вже почало сутеніти. Щойно вони вийшли з табору, як почули позаду себе голос Ханова, який віддав наказ підняти тривогу. Солдати усміхнулися під ніс – розвідка була кращою за муштру в багнюці та під дощем.