– Капітане… Це Холк. Генерал Хенрік Холк.
Кнапп і Шенк в паніці перезирнулися. Генерал кавалерії графа фон Валленштейна, найвидатніший маршала імперії, щойно починав стогнати та розплющувати вціліле око.
РОЗДІЛ III
Еркісія дізнався, що однією з багатьох слабостей Георгіуса Дана була торгівля. Ділові угоди, домовленості, торги та переговори були навіть кращою розвагою для різника гаманців, ніж повії та алкоголь. Він міг би обмінятися з половиною табору, а потім повернутися з тими ж речами кращої якості; Він продавав коня і тиждень їздив верхи на віслюку, а потім якимось чином діставав за нього важкий гаманець, на який купував іншого коня, а потім напивався – що й сталося з ними під Аугсбургом. Він міг виміняти що завгодно у будь-кого, а потім продати це будь-кому. Тож колишній домініканець зовсім не здивувався, коли його супутник приніс до господи, де вони знімали кімнату, клітку з кішкою та двома кошенятами.
– Навіщо тобі, чорт забирай, ці коти?– спитав він, трохи розвеселившись. - Продаси їх за золото Ельдорадо?
– Ні, вони мені просто подобаються, — байдуже відповів той і, ігноруючи протести ренегата, випустив тварин з клітки.
Кішка підозріло обнюхала всю кімнату, а потім сховалася під ліжком, тим часом як її малюки, глухі до її нявкання, одразу ж почали шалено бігати по кімнаті. Дан погодував кішку залишками вареного курчати, якого він витягнув з кишені, загорнуті в хустку, і за мить кошенята побігли під меблі, щоб посмоктати соски матері. Еркісія не любив тварин, але малята були такі милі, що він навіть більше не хотів протестувати.
– Гаразд, коти є коти. Тобі вдалося про щось домовитися з тим поручиком?
У відповідь Дан лише похмуро похитав головою.
Іспанець знав, що колишній повноважний представник єзуїтів мав зустріч з офіцером габсбурзької гвардії, який служив у Гофбурзі, імператорському палаці. Він потенційно був готовий прийняти хабар, але, очевидно, нічого з цього не вийшло.
– Що сталося?
– Те саме, що й завжди. Вони не хочуть розмовляти з простими людьми. Нам треба придумати щось інше, друже. Курка клює, як завжди, а після дощу мокро, — повчально додав він.
Еркісія навіть не намагався зрозуміти, що означає цей дивний вислів, бо вже знав, що його супутник тримає їх у рукаві нескінченну кількість, і що всі вони однаково безглузді. Натомість він важко зітхнув. Вони вже два тижні були у Відні, але все ще навіть не наблизилися до палацу. Дан, звичайний шахрай міщанського походження, та він, домініканець-ренегат, тхнули державною зрадою для кожного віденського чиновника, тому ніхто не хотів ризикувати, та й грошей у них і було небагато. Колишній інквізитор, звиклий діяти за допомогою впливу та слухняності, і маючи у своєму розпорядженні безмежні фінансові ресурси ордену, зовсім не подумав про те, щоб запастися солідною сумою готівки перед своєю подорожжю. В результаті всі спроби підкупу були марними, а палац Хофбург, що височів на південній околиці міста, був таким же далекий, як Місяць. Свою ціль, нунція Карло Карафу, вони побачили лише один раз – у кареті, в якій він проїжджав через ринкову площу, оточений ордою імператорської гвардії. Виявилося, що це був досить високий, але дуже худий, майже повністю лисий чоловік років п'ятдесяти. Він носив сиву козлину борідку, а на круглому обличчі були маленькі темні очі, що дивилися на світ з владою та зарозумілістю.
Домініканець в минулому з помічником не отримали з цього багато користі. Як аристократ, імперський чиновник та високопоставлений церковний сановник, він був абсолютно недоступний для простого народу. Еркісія, який до того часу міг їздити куди завгодно і коли завгодно по всій Європі, користуючись незліченними контактами ордену, вперше переживав таке виключення, і це його дуже розчарувало. На жаль, його потенційними контактами у Відні були лише ченці, які, найімовірніше, негайно видали б його інквізиції або, що ще гірше, самому Тіленхайму.
Він давно вважав дипломатичну місію, доручену йому Катаріною, приреченою на провал. Як людина з вигрібної ями, змушена залишатися інкогніто, він мав стільки ж шансів домовитися про умови існування князівства своєї приятельки, скільки й стати імператором. Це ще більше засмучувало його, бо він почувався нікчемним, але намагався не випускати з поля зору свою головну мету, якою був папський нунцій.
У Дана було власне уявлення про те, як діяти далі, але Еркісія ігнорував всі його пропозиції – сам не зовсім розуміючи, чому. Під час своєї подорожі він усвідомив, що репутація його помічника з Гейдельберга як головоріза була цілком заслуженою. Георгіус, найбільш непримітна та невидима людина, яку іспанець будь-коли зустрічав, був водночас неймовірно розумним і спритним, і часто витягував їх із серйозних клопотів. Однак він діяв на найнижчих щаблях суспільства і – як сам казав – знав своє місце, тримаючись подалі від аристократії, де перебував Карафа зі своєю цінною інформацією. Дан багато разів казав йому: