І раптом до Шенка дійшло, де крилася помилка в його попередніх роздумах. Він покинув ганзу Краузе, керований наживою. Він зрадив Вільгельма Мага, вступаючи до лав ворога. Він особисто задушив Йоганна Андреае в університетському соборі. І він навіть намагався втекти з останньої битви Ханова, але зазнав невдачі. І він вважав, що ним керує вірність? Зрештою, це було не що інше, як величезний обман, у якому він намагався переконати себе. Для аристократів, магів та офіцерів він був лише інструментом, який можна викинути, коли той виконав своє призначення, і так було завжди. Для таких людей, як він, людей нізвідки, без титулу, походження та таланту, в цьому світі місця не було. Йому не було куди йти і нікуди повертатися.
І хоча юнак намагався ставитися до собі подібних без цієї гордовитої зневаги, куди це його привело? Прямо до того коридору, де у нього був вибір: знову втекти або безглуздо померти. Тим часом він просто хотів жити, хоча ніхто інший його життя не бажав. У нього не було іншого вибору, окрім як рятувати себе знову і знову в останню мить, сподіваючись, що хтось нарешті оцінить його існування і дозволить йому просто бути. Але цей момент ніколи не настане.
Він повільно опустив алебарду.
– Якщо в тебе ще є причина жити, найманцю, тікай, — тихо сказав Еркісія. – Бо з цієї історії цілої голови не винесеш.
Шенк облизав сухі губи, його пальці ковзали по древку. Раптом його очі розширилися, ніби він щось згадав.
Ханов.
Він кинув зброю. Та з гуркотом упала на підлогу. Вестфалець повернувся і почав йти геть, не кажучи ні слова. Він звернув униз бічними сходами і зник.
– Знайди собі щось, за що варто померти, — пробурмотів Домінік, дивлячись за найманцем.
І в ту мить світ згорнувся, мов аркуш.
□□□
Катаріна розплющила очі.
Вона закінчила.
Вона зробила те, що мала зробити. І решта теж належала їй.
Дівчина піднялася.
Бланшфлер схопилася на ноги.
– Катаріна? Ти обдумала справу? Прибув Георг Фрідріх Гогенлое і атакував католиків, але вони відбили його. На світанку, мабуть, візьмуть замок штурмом. Шведи теж готуються.
Катаріна не слухала, або принаймні ніяк цього не показувала. Вона повільно підійшла до вікна, яке виходило на північ, і подивилася на вогні шведської армії, що стояла там. Світало. Дійсно, над зруйнованою панорамою Вюрцбурга вона бачила метушню, яка свідчила про підготовку до штурму – вогні смолоскипів і ліхтарів швидко рухалися в усіх напрямках, створюючи в напівтемряві світний мурашник.
– Катаріна? – стривожена Бланшфлер підійшла до неї. – Катаріна, що ти хочеш зробити? Катрін, я тебе попереджаю!
– Тихіше, Флер. Дозволь мені цим зайнятися.
Вона підняла руки, радше з любові до театральності, ніж з реальної потреби. У самому центрі ворожого табору, де стояли командирські намети, почала збиратися жахлива, неприборкана енергія. Все навколо неї ламалося та згиналося, як лінза, коли Катерина зосередила цю силу. На очі Бланшфлер знову навернулися сльози від жаху. Вона відчула, ніби її подруга ось-ось розірве світ на шматки.
– Катаріно, що ти робиш? Зупинись, благаю тебе, - вона смикала сукню подруги, але фон Бессерер не звертала на це аж ніякої уваги.
Нерухома, мов статуя, вона згорнула власне "я" в нескінченну петлю, маючи намір за мить вирвати місце в реальності без часу та простору. Поглинути і викинути за виднокрай небуття першу армію, яка насмілилася стати у неї на дорозі. Вона сама це сказала: якщо не було іншої можливості, тоді вона змінить світ силою. Зараз, коли вона вже зібрала всю міць і замкнула всі вирви, нікого, хто б міг її зупинити, не було.
– Катаріно! Ні!!!
Навколо неї запалилося світло, що мерехтіло, мов північне сяйво, а весь замок затрясся у своїх основах. Вітер охолонув, а стрілки годинників сповільнили свій хід. Все, що існувало – дерева, стіни, хмари, навіть повітря – здавалося, нахилилося в бік Катаріни, ніби вона стала центром реальності і згинала її без жодних зусиль, як дитина олов'яного солдатика. Вона зосередилася і зібрала енергію з того іншого, абстрактного світу, до якого ніхто інший вже не мав доступу.
Посеред шведських військ вона звела ворота пекла. Чорна, матова пляма, нескінченно темніша за ніч, росла. Її межа, одночасно гостра як бритва і невловима для почуттів, поглинала все на своєму шляху: землю, траву, намети, коней, зброю, гармати, запаси. Людей. З-поміж згасаючих смолоскипів лунали жахливі крики солдатів, які тікали в паніці, сигнальні труби, барабани і вигуки офіцерів, які раптово обривалися, коли крижана хвиля темряви поглинала чергові ряди піхотинців, що втікали. Вони гинули сотнями, безпорадні як кошенята. Воїни, маркітантки, генерали, конюші, каноніри та прапороносці зникали як сон. С'юнґондери, ще кілька днів тому могутні маги, гинули в такому швидкому пароксизмі смерті, що око не вспівало побачити. Вони навіть не встигали зробити останній, переляканий подих, розчиняючись у ніщо.
Якщо вони справді вірили у свого Бога, то саме зараз настав день суду.