– Я отримав наколку.
– Від кого?
– Від одного такого...
Оскільки Дан хотів притиснути вищезгаданого типа ще того ж дня, вони швидко зібралися до міста. Іспанець був у Відні достатньо довго, щоб приблизно знати, куди вони прямують, але Георгіус рухався вузькими вуличками як бувалець.
– Цього типа, – сказав він дорогою, – звати Маттео Лібічі, і він щось на кшталт викидайла та адміністратора в борделі. Його проблема в тому, що він вів справи з людьми, з якими не мав би мати справу, і зараз тоне в боргах, до того ж у небезпечних боргах. Тож у мене на нього є пара гачків. На жаль, власник борделю — якийсь впливовий аристократ, нібито князь, і тому наш тип може дещо опиратися спробам переконання, окрім добра пиздюлина, принаймні, доки він буде відчувати, що у нього є підтримка. Коли ти вже переговориш з цим Карафою, ми тут будемо залишатися?
– Не знаю. Але не думаю. Або він знатиме, що мені потрібно, або дасть мені ще кілька зачіпок, і ми рухатимемося далі.
– Це добре, бо чесно кажучи, я думаю, що мені доведеться швидко звідси відлітати.
– Тобі не шкода?
– Чого?
– Ну, ти тут уже місяць, контактів собі наробив...
– Приятелю, – Дан щиро засміявся, – це вже п’яте чи шосте місто в моєму житті, де я завів знайомства. Винахідлива людина дасть собі раду будь-де.
– Добре сказано, — пробурмотів у відповідь іспанець.
Лінивий день котився вулицями Відня. Містяни, слуги, солдати та дрібна знать завершили свої щоденні справи та неквапливо прогулювалися бруківкою, прямуючи до своїх домівок, таверн та заїжджих дворів, щоб на хвилинку відпочити. Тут, у серці імперії, війна не кидала тіні на мешканців і вони жили мирно та безтурботно. Звісно, у Відні панувала і бідність, цілі райони жебраків, прокажених та хворих, які не знали, чи принесе їм наступний день хоча б шматок хліба, але порівняно з зруйнованими, неодноразово обложеними та безлюдними містами Німеччини, столиця ерцгерцогства Австрії була оазою миру та процвітання.
Дан привів їх у досить похмурий район – один із прибережних, де жили переважно слуги, наймані робітники та плотогони – люди, яких не особливо шанували в суспільстві. Будинки були обшарпані та жахливо переповнені, дороги посміхалися нерівною бруківкою, а стічними канавами спливали нечистоти. Також там було досить порожньо. Час від часу, тут і там, з'являвся патруль міської сторожі з алебардами, або ж шкапа тягнула віз, навантажений дровами чи бочками.
Нарешті вони зупинилися біля одноповерхової фахверкової будівлі з маленькими віконцями. Стіни кам'яниці нещодавно побілили, але було видно, що вона бачила і кращі часи – з-під обпалої штукатурки визирали голі цеглини та стирчала солома. Здавалося, що двері ледь висіли на петлях.
– Що це за місце? – підозріло запитав іспанець.
– Будинок Лібічі. Немає кращого місця, щоб спіймати когось, ніж його дім, - відповів Дан і чемно постукав у двері. Відповіді не було, тож він постукав знову.
– Йду, йду!– пролунав хтось зсередини, і за кілька секунд двері відчинилися.
Перед ними стояв досить високий, дуже гарний житель півдня з гладко зачесаним назад коротким волоссям і козлячою борідкою. Він носив лише черевики, суконні штани під коліна та білу сорочку. Еркісія, введений в оману загальним виглядом місцевості, очікувала побачити якогось неохайного бугая і був здивований – цей чоловік був доглянутий.
– Що таке? – запитав господар з виразним італійським акцентом. При цьому він дещо зіпсував гарне перше враження: його зуби були жахливо гнилі.
– Я Георгіус Зандер, пам'ятаєш мене?
Еркісії навіть не спало на думку, що Дан уже заслужив прізвисько у віденському злочинному світі.
– Так, пам’ятаю, – відповів італієць, не дивлячись на Георгіуса. Зате подивився на іспанця з підозрою. - Чого ти хочеш?
– Поговорити. Але ж точно не на вулиці?
– Залазьте, — буркнув Лібічі та зробив крок назад, все ще тримаючи руку на дверній ручці.
Еркісія так ніколи і не дізнався, що ж їх зрадило. Можливо, він був надто чистим за злодійськими мірками, можливо, Лібічі вже чув про нього раніше, можливо, щось у голосі Дана підказало йому бути обережним, а можливо, у нього просто була інтуїція. Досить сказати, що щойно Георгіус переступив поріг, італійський сутенер щосили приклав йому дверима. Бандит упав назад з лютим прокляттям на вустах і збив Домініка з ніг. Вони обидва впали на бруківку, а житель півдня одним стрибком перестрибнув через них і побіг вулицею. Коли наша пара зібралася на землі, він уже був за добрих тридцять метрів перед ними.
– Хапаймо його! – закричав Дан і побіг за втікачем.
Іспанець пішов його слідом.