– Охор… – Він навіть не встиг закінчити слова, бо Георгіус заткнув йому рота рукою.
Карафа смикався у своїх узах, люто сіпаючи за шкіряні ремені. У нього все ще не пройшла ерекція, то ж видовище було кумедним, але ніхто не сміявся.
– Нехай ваше преосвященство заспокоїться, — сказав Дан, дивлячись йому в очі. – Вашому високопреосвященству нічого не загрожує, ми просто хочемо поговорити. Ми негайно розв'яжемо ваше високопреосвященство і сядемо за стіл, як цивілізовані високоповажні особи, але лише за умови, що Ви не намагатиметеся попередити охоронців. Інакше, ваше високопреосвященство, доведеться перенести цю розмову в місце, менш дружнє до вашого високопреосвященства. Це зрозуміло?
Карафа сердито пирхнув, але кивнув, тож Дан прибрав руку від його обличчя. Священик не видав ні звуку.
– Відразу краще. – Бандит улесливо посміхнувся, потім витягнув з кишені ніж і відрізав ремені, що тримали руки та ноги нунція. Потім він простягнув йому білу сорочку, що лежала на одному зі стільців, щоб той міг чимось накритися.
Папський посол був напрочуд спокійний. Він пильно подивився на прибульців ненависним, владним і холодним поглядом, абсолютно недоречним для того, кого щойно спіймали прив'язаним до ліжка з оголеною дупою. Він слухняно сів за стіл і налив собі вина. Зробив ковток, і настала тиша.
– Ну, я чекаю?– величним тоном промовив він, дивлячись на всіх трьох неочікуваних гостей.
Еркісія повернувся до тями. Він сів за стіл. Дан стояв позаду нього, а Лібічі залишився десь у кутку й удавав, що його немає.
– Мене звати Домінік Ібаньєс де Еркісія. Я є, а точніше, я був…
– Я знаю, ким ти є, а точніше, ким був, — перебив Карафа. — І навіть якби я не знав, мені б це було байдуже. Цікаво, чому ти прокрадаєшся до борделю і перериваєш мій приємний день.
– Ваше преосвященство чув про мене? – спитав Еркісія, дещо здивована цією інформацією.
- Звісно. Ти кретин, який вплутався в політичну інтригу, яка була для тебе не підйомною, погано її розіграв, і через це тебе звинуватили в єресі та відступництві. Але я досі не знаю, що ти робиш у моєму борделі.
– Ваше преосвященство… – збентежено сказав іспанець. Цей короткий, але лаконічний виклад його життя заскочив його зненацька. По-перше, він не очікував, що його історія стане широко відомою у Ватикані. По-друге, він бачив себе жертвою інтриг, скривдженим праведником, зневаженою дитиною, але ніколи не думав про себе як про дурня, якого обдурили. – Ваше, е-е... — знову почав він.
– Не треба "високопреосвященств", просто скажи, чого ти хочеш! – розсердився його співбесідник.
Еркісія вже не дивувався тому, що Карафа став таким впливовим при імператорському дворі. Цей чоловік, на якого напали, коли у того на члені скакала повія, в одній сорочці, оточений трьома ворожими чоловіками, поводився з такою владною зухвалістю, що іспанець почувався поруч із ним школярем з семінарії. Він важко ковтнув і взяв себе в руки.
– Я хотів запитати ваше преосвященство про одне з розслідувань, яке ваше преосвященство провів разом з моїми братами, Секкі та Коппенштейном.
– Я проводив таке слідство? – насупився священик.
– Щодо "Празької книги", – Еркісія мало не запанікував, що вони спіймали не того нунція.
– Аааа, оте лайно! – Обличчя Карафи осяяло спалахом розуміння. — І це тебе справді цікавить? — уперше з початку розмови він висловив щире здивування.
– А хіба не повинно?
– Це була найбільша трата часу в моєму житті. – Нунцій глянув на годинник у кутку кімнати, ніби також вважав цю розмову марною тратою часу. – Святий Отець послав мене туди лише тому, що хотів стежити за Секкі та його чарами-марами.
– Але пан дістався до походження книги?
– Та гівно там дістався. Ніхто в цілій Європі нічого не знає про ці каляки-маляки.
Іспанець уважно подивився на нього. Здавалося, що Карафа не брехав, але невже він справді не усвідомлював сили, що дрімає в книзі?
– Чи може ваше високопреосвященство трохи розповісти про це? – безпорадно запитав він.
– Е-е. Через тебе мені і трахатися розхотілося. – Нунцій знову глянув на годинник. - Чого ти від мене очікуєш, що я маю тобі сказати? Що цю книгу написала сама Діва Марія, а її чорнильницю тримали всі святі, як вважав Секкі? Це просто якась афера і нічого більше. Я дістався до кількох дурнів, які стверджували, що написали це самі. Кожен з них, як виявилося під тортурами знав стільки, як і ніщо.
– А що ж зробив Ваша Еміненція?
– Я вважав продовження розслідування антидержавним та антикатолицьким і закрив його, щоб для різноманітності зайнятися чимось корисним.
– Це вимагало якогось
– Один із цих ідіотів щось базікав про Празький Град, а Празький Град — це особиста власність династії Габсбургів, тому я вважав це питання поза моєю юрисдикцією.
– Це є трохи натягнутим…
– Вважаєш, що мене це торкалося? – Карафа знизав плечима. – Головне, що я викинув Секкі з голови.
– То там було з тим Празьким Градом?