Тіло, що тягнуло його донизу, клітка його душі, раптом зробилося легким, мов пір'їнка. Іспанець без напруги підтягнувся і почав підніматися по черепицях в бік закликаючого його жестом Дана, не чекаючи того моменту, коли гвардійці організують собі пістолі. Він дозволив бандитові провести себе по віденських дахах, майже не дивлячись, куди йде. Замислився він дуже глибоко, але не про повідомлення Карафи, а про щось зовсім інше.
Тільки що він застосував
І мав надію, що вдасться це повторити. Лише в інших обставинах.
РОЗДІЛ VII
І Катаріна, і Гогенлое тривожно озиралися навколо, захоплюючись залізною дисципліною, що панувала серед шведів. Солдати, похмуро поглядаючи на них, готували їжу, бігали з наказами, ремонтували зброю та спорядження, чистили намети та форму, натирали воском підсумки для боєприпасів та розбирали припаси. Ніхто не сидів склавши руки. Катаріна помітила, що більшість солдатів мали дуже світле, довге волосся кольору пшениці, через що її власне біляве волосся раптом здавалося зовсім темним, а чорні, як вороняче пір'я, Пфедельбахи серед скандинавів виглядали як чужинці з-за моря.
Якщо на самому краю табору солдати ходили подібно до німецьких найманців, тобто повсякденно, чим далі вони заходили в табір, тим більш звичною ставала їхня форма. Широко відома була любов Густава Адольфа до одностроїв, темно-синіх жилетів, які надавали його армії вигляду великого, безособового натовпу, могутнього та жахливого організму, що дихав, харчувався та воював мов рій мурах-убивць. Важко висловити, наскільки це лякало натовп дрібних князів, які звикли до строкатих – і нечисленних – загонів війська своєї династії. З кожним кінським кроком Гогенлое ніби зменшувалися, як і їхня сеньора. Ще більше їх шокувало те, що після п'ятнадцятихвилинної їзди вони так і не дісталися центру табору, який простягався на кілометри.
Шведська сила здавалася незмірною. Хоча вони також проходили через позиції німецьких князів, переважно саксонців, саме війська з-за Балтики справили найбільше, найжахливіше враження. Катаріну особливо вразив вигляд артилерійського парку, повз який вони проїжджали. Гармати були розділені фашинною огорожею та охоронялися, мабуть, цілим полком і вишикувалися в довгі ряди. Там було все: величезні кульверини, картуни та шарфмеци[5], штанги та нотштанги, мобільні фалькони та легкі польові гармати - гуфніци, а також крихітні фальконети та зміївики, призначені для окремих полків. Тут і там пересувалися артилеристи та квартирмейстери, несучи кулі та бочки з порохом, що зберігалися в нашвидкуруч зведених зрубах. З-під брезенту, що закривав усі гармати, стирчали величезні, ненаситні морди латунних чудовиськ, спраглих свинцю, заліза та пороху. Дівчина спробувала оцінити, скільки артилерії тут зібрав Густав Адольф, але її було так багато, що вона збилася з рахунку. Стільки гармат, мабуть, коштувало цілий статок, через що ящики із золотом, перетворені нізвідки, виглядали як грошова дрібниця. Вперше її з усією силою осяяло, що за королем Швеції стояла не лише сила тактичного генія та навченої армії, а понад усе сила грошей. Вони стікали до Густава Адольфа широким потоком з незліченних провінцій північної імперії, множився на мільйони завдяки торговельним договорам і накопичувався на купах здобичі з польських, російських та німецьких міст. І з таким потоком золота було важко конкурувати.
Перш ніж враження встигло збити її з ніг, вони нарешті дісталися центру армії, де були розміщені лише елітні солдати зловісного Даларнського полку, добірної Блакитної бригади та Лівгардету – спеціальних підрозділів, переданих у виключне розпорядження короля. Хоча вони й уважно гляділи, ніде не побачили сумнозвісних
Намети в цій частині табору були більшими та пишнішими, оскільки більшість із них займали генерали та маршали. Вони концентрично оточували величезний королівський намет, схожий на віллу, над яким гордо майоріли прапори з трьома коронами та золотими левами. Саме тут їх зупинив провідник, який низько вклонився та втік, гнаний невідомим наказом. Вони зіскочили з коней і невпевнено озирнулися навколо.
З одного з генеральських наметів вийшов високий, стрункий чоловік у благородному коричневому одязі, підперезаний синім поясом. Його обличчя обрамляла грива недбало укладеного каштанового волосся, що чітко відрізняло його від корінних шведів. Він також був дуже гарний, що не вислизнуло уваги Катерини, тим більше, що чоловік тримався гідно.
– Вітаю в таборі Його Величності Короля Швеції, нашого милостиво правлячого Густава Адольфа, – вклонився чоловік. Акцент одразу видав його як корінного північного німця. – Мене звати барон-полковник Ганс Крістофф фон Кенігсмарк, і мені доручено вітати вашу герцогську високість і залишатися у пані виключному розпорядженні.