Філіп де Клермон дав своїй доньці та онуку цілком конкретні настанови: вони мали пильнувати історії про молоду й потужну американську відьму на ім’я Бішоп, а також випадкові «викиди» аномальних історичних відкриттів.
Тоді, і тільки тоді мали Гелоуглас та Верен повернутися до Сеп-Тура — родинного гнізда де Клермонів. Філіп не розголосив, чому це було так важливо, щоб родина зібралася разом, але Гелоуглас знав.
Гелоуглас чекав багато десятиріч. А потім почув історії про відьму з Масачусетса на ім’я Ребека, одну з останніх нащадків Бріджет Бішоп із Сейлема. Чутки про її силу поширилися далеко, як і повідомлення про її трагічну загибель. Гелоуглас віднайшов її живу доньку на півночі штату Нью-Йорк. Він періодично дізнавався про дівчинку, спостерігаючи як Діана Бішоп грається на гойдалці та драбинках на ігровому майданчику, ходить на дні народження і навчається в університеті. Із воістину батьківською гордістю дивився він, як вона здавала усні екзамени в Оксфорді. Часто стояв він під курантами вежі Гаркнес-Тауер в Єльському університеті, спостерігаючи, як молода викладачка йде на заняття. Її одіж помінялася, але не можна було не впізнати рішучої ходи Діани та її постави незалежно від того, що на ній було: чи то середньовічне плаття з розпірками та рюшами, чи то брюки та непоказний чоловічий піджак.
Гелоуглас намагався триматися на відстані, але інколи йому доводилося втручатися — як того дня, коли її енергія привабила до неї якогось демона, і той причепився до неї. Однак Гелоуглас хвалив себе за сотні інших випадків, коли він стримався й не кинувся вниз сходами дзвіниці Єльського університету і не став стискати професора Бішоп у своїх обіймах, примовляючи, який він радий знову бачити її через скільки років.
Коли Гелоуглас дізнався, що Болдвіна викликали на прохання Ізабо до Сеп-Тура з приводу якоїсь нагальної справи, котра стосувалася Метью, шотландець збагнув, що поява історичних аномалій є лишень справою часу. Гелоуглас бачив оголошення про знахідку двох раніш невідомих мініатюр Єлизаветинської доби. Та не встиг він дістатися до Сотбі, як їх уже придбали. Гелоуглас впав у паніку, думаючи, що мініатюри потрапили не туди, куди слід. Але він недооцінив Ізабо. Коли він сьогодні вранці розмовляв з сином Метью, той підтвердив, що мініатюри надійно і безпечно вмостилися на столі в Ізабо в Сеп-Турі. Більше чотирьохсот років тому Гелоуглас сховав портрети в одному будинку в Шропширі. Що ж, буде приємно знову їх побачити — і людей, які на них зображені.
Однак він все одно готувався, як і завжди, до бурі, що вже нуртувала на горизонті: подорожував туди, куди Макар телят не ганяв. Колись то було море, потім — залізниця, а тепер Гелоуглас полюбив дороги, гасаючи на мотоциклі небезпечними гірськими дорогами й крутими поворотами. Із кудлатим волоссям, яке тріпав вітер, у шкірянці, застебнутій на шиї, аби приховати той факт, що його шкіра ніколи анітрохи не засмагала, Гелоуглас готував себе до почесної місії: виконати давню обіцянку захищати де Клермонів будь-що.
— Гелоугласе, ти мене чуєш? — заскрипів у динаміку голос Верен, вириваючи шотландця із роздумів.
— Так, чую, тітонько Верен.
— Коли ти збираєшся приїхати? — Верен зітхнула й підперла щоку долонею. Вона й досі не наважилася поглянути на Ернста. Бідолашний Ернст — він добровільно погодився одружитися з вампіркою і мимовільно втягнув себе в заплутану історію про кров та пристрасть, яка вирувала й кружляла, тягнучись крізь сторіччя. Але вона дала обіцянку своєму батьку, і хоча Філіп помер, Верен не збиралася розчарувати його зараз — і вперше.
— Я сказав Маркусу чекати мене післязавтра. Гелоуглас не зізнався б, що відчув полегшення, дізнавшись про рішення своєї тітки, а Верен не зізналася б, що колись замислювалася: а чи варто дотримуватися клятви, яку вона дала.
— Там і зустрінемося. — Отже, Верен матиме в своєму розпорядженні певний час, щоб повідомити Ернсту не надто приємну для нього новину про те, що йому певний час доведеться прожити під одним дахом з її мачухою.
— У добрий час, тітонько Верен, — встиг проказати Гелоуглас, перш ніж вона поклала слухавку.
Гелоуглас поклав телефон до кишені і втупився поглядом у море. Колись він потрапив у корабельну катастрофу на цьому відрізку австралійського узбережжя. Він любив місця, де його викидало на берег, наче той водяник, який опинився на мілині під час шторму і виявив, що й на твердому ґрунті здатен виживати. Він потягнувся за цигарками. Як і їзда на мотоциклі без шолому, паління було способом кинути виклик Всесвіту, який дав йому безсмертя, але забрав у нього всіх, кого він любив.
— Ти б охоче й цигарки у мене забрав, якби міг, еге ж? — спитав він у вітру. Той лиш зітхнув у відповідь. Метью та Маркус мали тверді переконання щодо пасивного куріння. Хоча дим від курця й не убиває їх, казали вони, але це іще не причина, щоб вампіри чаділи тютюновим димом, намагаючись отруїти ним решту.
