«Індепендент»
1 лютого 2010 року.
Одна жінка з Саррі віднайшла манускрипт, що належав Мері Сідней, відомій поетці Єлизаветинської доби і сестрі сера Філіпа Сіднея.
«Він був у буфеті моєї матері нагорі сходів, — заявила кореспонденту „Індепендент“ Генріетта Барбер, 62 роки. Перед тим як відправити свою матір до притулку, вона перебирала її речі. — Спочатку я подумала, що то просто купа потертих старих паперів».
Манускрипт, як вважають експерти, є робочим журналом з алхімічних експериментів, котрий вела герцогиня Пемброкська впродовж зими 1590–1591 років. Уважалося, що наукові праці герцогині були знищені пожежею, яка сталася у Вілтон-Хаусі в сімнадцятому сторіччі. Невідомо, яким чином цей манускрипт опинився в родині Барберів.
«Ми пам’ятаємо Мері Сідней головним чином як поетку, — прокоментував представник аукціонного дому „Сотбі“, який виставив знахідку на торги, що мають відбутися в травні місяці. — Але у свою епоху її знали також як видатного алхіміка-практика».
Манускрипт особливо цікавий тим, що, як з нього випливає, герцогиня працювала у своїй лабораторії не одна, а з асистентом. В одному експерименті, названому «Створення дерева Діани», вона позначає свого помічника ініціалами ДР. «Можливо, ми так і не дізнаємося справжнє ім’я чоловіка, котрий допомагав графині Пемброкській, — заявив історик Найджел Вормінстер із Кембриджського університету, — але, тим не менше, цей документ містить величезну кількість нової інформації про розвиток експериментальної діяльності в добу Наукової революції».
— Що там, люба? — поцікавився Ернст Нойман, ставлячи перед своєю дружиною келих вина. Як для понеділкового вечора вираз її обличчя був занадто серйозний. Зазвичай таке обличчя бувало у Верен в п’ятницю.
— Та так, нічого, — пробурмотіла вона, не зводячи очей з газетних рядків. — Частина незавершеної родинної справи.
— А Болдвін має до неї стосунок? Він сьогодні втратив мільйон євро? — Його свояк вирізнявся своїм химерним смаком, і Ернст не зовсім йому довіряв. Болдвін навчив його тонкощам міжнародної комерції, коли Ернст був іще молодим чоловіком. Тепер йому було майже шістдесят, і друзі заздрили йому, бо він мав молоду дружину. Їхні весільні фото, де Верен виглядала точнісінько, як зараз, а він — на двадцять п’ять, були надійно сховані від завидющих очей.
— Болдвін жодного разу в житті ні на чому не втрачав мільйон, — сказала Верен, і Ернст подумки відзначив, що вона ухилилася від відповіді.
Він підсунув до себе англійську газету і прочитав замітку.
— А чому тебе зацікавив цей давній рукопис?
— Дай я спочатку зателефоную, — обережно відповіла вона. Коли Верен брала телефон, руки в неї не тремтіли, але чоловік розгледів вираз її дивовижних сріблястих очей. Вона була сердита, налякана і думала про минуле. Він колись бачив такий самий вираз за кілька секунд до того, як Верен врятувала йому життя, відірвавши від своєї мачухи.
— Ти телефонуєш Мелізанді?
— Ізабо, — механічно відповіла дружина, натискаючи на кнопки.
— А, Ізабо, — мовив Ернст. Ясна річ, йому важко було думати про мачуху Верен під якимось іншим ім’ям, аніж те, яке носила голова роду де Клермонів тоді, коли після війни убила батька Ернста.
Верен додзвонилася не відразу. Ернст почув дивні потріскування, наче дзвінок неодноразово направляли і перенаправляли. Нарешті сигнал пройшов. Телефон задзвонив.
— Хто це? — спитав молодий голос. Він мав американський, а, можливо, й англійський акцент, але майже непомітний.
