Але підкорився й зайшов у вагон. Він знав, що за ним у цей же потяг посідало щонайменше три колеги — оперативники з міліції метрополітену. Більше співробітників залучати було нерозумно, злочинці могли їх помітити. Краєчком ока в натовпі він зауважив Михове обличчя:
«Ото вже хлопці! — подумки гукнув капітан. — Вуха обірву!»
Біля першого вагона нікого не було. Потяг пішов. За кілька хвилин до перону підкотив наступний, і лише тоді хтось смикнув його ззаду за рукав:
— Ось орден, давай гроші.
Капітан схопив руку й рвучко повернувся назад. Негайно в обличчя йому вдарив струмінь сльозогінного газу. Водночас просто з-під кабіни машиніста заклубочив густий білий дим, і хтось несамовито заволав:
— Пожежа! Рятуйся, хто може!
Паніка виникла миттєво. Пасажири повалили з вагонів у бік ескалатора. Миттю утворилась гігантський корок, де й зник той, хто приніс капітанові орден. Поки Слісаренко протирав очі, злочинець так загубився у величезному натовпі, що годі було навіть і думати його відшукати.
Паніці не піддалися тільки Льоха з Михою. Вони стояли метрів за десять від капітана, і коли здійнявся рейвах, встигли добре роздивитися бритоголового. Він був у синій смугастій сорочці, джинсах і чорних кросівках. Хлопці укмітили й іншого, який щось кинув на рейки просто під кабіну машиніста, а після того звідти й повалив білий дим. Він був худіший, теж коротко стрижений, теж у джинсах, тільки сорочка в нього не синя в смужку, а картата.
— Димова шашка, — стиха промовив Миха, — хитромудрі…
Все це відбулося впродовж кількох секунд. Миттю до них підскочив капітан:
— А ви чого зволікаєте? Бігцем до ескалатора!
— Нікуди не треба бігти! — відповів йому Миха, — це лишень димова шашка.
— Ми самі бачили, — підтвердив Льоха, — ще один гад кинув її під поїзд.
— Ет, чорти забирай… — пробурмотів капітан, — ошукали, як хлопчака!
І негайно заходився заспокоювати пасажирів. Аби вгамувати наляканих і розлючених людей, часу знадобилося хвилин двадцять. Втім, позаяк вогню ніде не було, люди поступово почали приходити до тями, а подекуди вже навіть чувся сміх: пасажири сміялися з себе, згадуючи, хто як перелякався.
Нарешті, коли всі заспокоїлися, капітан підійшов до хлопців.
— Я ж вам казав, щоб ви сюди не потикалися! Вас що, зв’язувати треба?
— Але ж ми обох злочинців бачили!
— Он воно як…
До капітана підійшли троє колег з метрополітенівської міліції.
— Нічого собі, незначна операція! Дякувати Богу, бодай без жертв відбулися!
— Одверто кажучи, я й сам не очікував… — Капітан зі здивуванням знизав плечима. — Через дріб’язкову крадіжку такі перестороги! Чогось я тут не доберу!
— Нічого собі дріб’язкова! — пробурчав Льоха. — Географ з інфарктом до лікарні втрапив, а ви — дріб’язкова…
— Який ще географ? — не зрозумів співробітник. — І взагалі, хто ви такі? Капітане, що за дитячий садок?
— Не все так просто. — У Слісаренка досі сльозилися очі, і він час від часу обережно протирав їх носовичком. — Ці хлопці цілком у курсі справі. Це вони мене на цих… — він незрозуміло куди кивнув головою, — вивели… Можемо складати фоторобот, вони їх добре роздивилися.
— Гаразд, їдьмо до нас! Зараз це вже не тільки ваша справа, але й наша! Те, що вони зробили, — справжнісінький теракт, і дарувати його ніхто не збирається!
Наступні дві години Льоха з Михою складали фоторобот обох злочинців за допомогою спеціальної комп’ютерної програми.
— Схожі? — запитав капітан, простягаючи хлопцям два малюнки, віддруковані на принтері.
— Схожі, — погодилися друзі.
— Щось я не чую піднесення в голосі, — сказав капітан.
— А з чого радіти? — запитав Миха. — Орденів ми не повернули, голомозі втекли! Панікою в метро нехай вони займаються, — він кивнув у бік співробітників міліції метрополітену, — а нам треба ордени повернути!
— Нічого, хлопці, все буде добре. У нас свої методи, ми їх обов’язково візьмемо.
«Так, візьмемо… — подумав Миха, — а от чи повернемо ордени, ось у чому питання!»
До Горобинівки поверталися по обіді. Капітан весь час намагався розрадити хлопців, згадуючи кумедні випадки зі своєї багатої практики, от тільки нічого в нього не виходило. Зрештою, Льоха не витримав і запитав:
— Ігорю Борисовичу, як ви тепер їх шукати будете? Вони зараз зачаяться, і їх узагалі ніхто не знайде! Он скільки дерев у лісі, спробуй тепер цих кошенят зловити! Така можливість була, а ви…
— Яких ще кошенят?
— А-а-а… — Миха махнув рукою, — це ми так злодіїв прозвали: банда «Руде кошеня». Але те, що ви схибили, — це факт.
— Охолоньте, — суворо відказав капітан, — замалі ви ще мене критикувати! Не всі операції завершуються вдало, нічого не вдієш! Цього разу вони нас переграли. Занадто мало часу було для підготовки затримання. Але наступного разу ми ваших кошенят…
— А чи буде він, той наступний раз? — запитав Мишко.
У відповідь капітан тільки важко зітхнув.
На привокзальній площі зустрілися з Рудиком. Вгледівши друзів в капітановому товаристві, він одразу підійшов:
— Привіт гігантам розшукової справи! Добрий день, пане капітане!
Той лише засмучено махнув рукою і рушив у бік міліції.
— Чого це він? — запитав Рудик.