— Та тьху на них усіх! — Льоха цикнув зубом і сплюнув. — Тримали голомозих у руках, та проґавили! Пішли наші кошенята…
Піднявшись разом із розбурханим натовпом ескалатором нагору, Дизель і Барбос вийшли на привокзальну площу і взяли таксі.
— Ти вважаєш, це мент був? — стиха, щоб не розчув водій, запитав Барбос.
— Скидається, — похмуро відповів Дизель. — Він мене за руку схопив, ти ж бачив…
— Гарно ми їх! Знатимуть, як з нами зв’язуватися! Запам’ятають тепер!
— Отож бо! — розлючено промовив Дизель. — Нам зовсім не потрібно, щоб нас запам’ятовували!
— Та годі тобі! Там такий рейвах миттєво зчинився, що жоден нічого не розгледів і не запам’ятав, головою можу заприсягатися!
— Швидко вони на нас вийшли, нічого не скажеш! Начебто нормально все зробили, щоб на двієчників подумали. Поки вчительську рознесли, скільки поту пролили, а потім ще той клас… Швидко зметикували… Ось що, Барбосе…
У цей час таксі зупинилося:
— Приїхали, — виголосив таксист.
Настя з подружками стрибали у класики.
— Ет, тряснемо старовиною! — сказала Бонасьє і застрибала на одній нозі по квадратиках, розкреслених на сірому асфальті. У неї виходило спритно й точно, на заздрість подружкам. Бонасьє вже кілька років займалась спортивною гімнастикою, тому стрибати на одній нозі вона могла скільки завгодно, куди завгодно і як завгодно.
Можливо, Бонасьє й не звернула б уваги на Пуделя Артемона, який вийшов із сусіднього під’їзду. Але той сам зачепив Бонасьє, ще й пробурчав роздратовано:
— Розстрибалися тут… Дрібнота…
Від штурхана Бонасьє хитнулася, торкнулася другою ногою асфальту і стратила.
— Що це ти штовхаєшся?! — обурено закричала вона. — Через тебе я стратила!
— Та мені начхати… — процідив Артемон і, не озираючись, пішов далі.
— Диви, який піжон! Рухай звідси! — Лєнка, подружка Бонасьє, услід Артемону висолопила язика. А Яна, ще одна подружка, покрутила пальцем біля скроні:
— Псих ненормальний… Ось приведу хотдога, воно тебе вкусить як слід!
Янині батьки розводили собак, тому ніхто не здивувався такій дивній назві. Може, й така порода існує, хто зна?
Щось у Артемоновому голосі, навіть не в голосі, а в інтонації, з якою він вимовив ці кілька слів, здалося Бонасьє дивним. На короткий час вона навіть застигла нерухомо, намагаючись зрозуміти, що ж її так здивувало.
— Гей, Бонасьє, ти заснула, чи що? — штовхнула її в бік Яна.
— Я? А… — Бонасьє стрибнула в наступний квадрат і знову стратила.
— Ти це чого? — здивувалась Яна.
\ — Не знаю… — щиро зізналась Бонасьє.
Вона відійшла вбік. У Яни задзвонив мобільник і немов підштовхнув думки Бонасьє.
— Він з нами розмовляв зверхньо! Ось у чому справа… — раптом збагнула вона. — Артемон завжди виглядає ображеним, нещасненьким, а тут, бач, зненацька заговорив спогорда. Чого б то?
Підкорюючись не розуму, а якомусь чуттю, вона, несподівано навіть для себе сказала подружкам:
— Пограйтесь без мене, я зараз прийду!
Бонасьє рушила услід за Артемоном, намагаючись не надто наближатися, проте й не загубити його з-перед очей. А той крокував у бік вокзалу, жодного разу не озирнувся, від усієї його постаті віяло рішучістю.
— Чого це його понесло на вокзал? — думала дорогою Бонасьє. — Що він там загубив?
Вона уявила подумки вокзальну площу. Вокзальна будівля, кілька продуктових крамничок, дитячі іграшки, господарський магазин…
— Але це все є й на базарі, просто навпроти нашого будинку. Може, він до Києва зібрався?
Настя йшла за Артемоном назирцем, не спускала з уваги ні на мить, і в ній зріло переконання, що зараз станеться щось важливе. Ось уже і привокзальна площа. Одного погляду Бонасьє вистачило, щоб зрозуміти, навіщо сюди йшов Артемон.
Льоха, Миха й Рудик простували в бік дому. Льоха і Миха були вкрай засмучені, а Рудик тріскотів без угаву, намагаючись відвернути друзів від сумних думок. Але якось весь час виходило, про що б він не говорив, все поверталося до орденів або крадіжки і боляче нагадувало про сьогоднішню невдачу.
— Я сьогодні фільм дивився, про війну. Клас! Наші пішли до німців у тил, по язика, а німці пронюхали. Наші тоді німецького офіцера завалили, переодяглися в його однострій, ордени начепили… Ну, тобто… Того… Цього… Пробралися, куди треба, сперли… Словом, чого треба, того… Ну…
— Та замовкни ти, Рудику! І без тебе тоскно, — втомлено відказав Миха й почухав потилицю. — Льохо, хай там що, я все одно здаватися не збираюся! Нумо, міркуймо! Пам’ятаєш, у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» вираховували, як можна врятувати Шарапова? Це називається методом виключення.
— Це в математиці є такий метод? — глузливо поцікавився Рудик. — Щось я не пригадую.
— Що, пам’ять дівоча? Краще пригадаймо, що нам відомо про злодіїв. Зовнішність відома, ми їх бачили.
Після цього запанувала тиша.
— І все? — здивовано запитав невідь у кого Миха. — Це все, що ми знаємо про грабіжників після стількох зусиль?
— Ні, чому ж… — промимрив Льоха. — Ми знаємо, що вони вкрали ордени, пропонували їх Митяшеві і ще комусь на зльоті, знаємо їхній мобільний телефон урешті-решт!