Джим ді Ґріз, він же Сталевий Щур, бачив та пережив чимало: рабство на чужій планеті, втрату товариша та наставника. Втім, Сталевий Щур не чекав, що перед ним замаячить перспектива армії. Кілька невдалих спроб ухилитися від призову, втеча, фальшиві документи і — вуаля — «you’re in the army now». Халепа? Аж ніяк. Тепер Джим має шанс повернути генералові Зеннору всі борги. Цей галактичний злочинець повинен відповісти за смерть наставника Джима. Проте Зеннор готує хитрий і ниций план: захоплення планети Хоєцький та винищення всіх незгодних. І Сталевий Щур тут не зарадить. Бо він у армії. Але в якій саме?.. Часом не в тій, яка може рушити проти власного командира?
Я замолодий, щоб помирати. Якихось вісімнадцять років, а вже все одно що мертвий. Хватка слабшає, пальці зісковзують, а піді мною — шахта ліфта завглибшки з кілометр. Я більше не можу триматися. Зараз упаду...
Зазвичай я не схильний до паніки, а тут панікував. Тремтів з голови до п’ят від утоми, розуміючи, що з цієї пригоди вибратися просто нереально.
Я встряв у халепу, смертельну халепу, й цього разу міг винуватити лише себе. Ті добрі поради, що я давав сам собі роками, іще кращі настанови Слона — усе забулося. Все перекреслило раптове поривання.
Може, я й заслужив на смерть. Так, Сталевий Щур народився, але тепер його ось-ось уколошкає щур із плоті та крові. Металева рама дверей була така засмальцьована, що мені довелося міцно вчепитися в неї зболілими пальцями рук. Пальці ніг ледве вміщалися на вузькому карнизі, тим часом як позбавлені опори п’яти висіли над чорним проваллям унизу. Від стояння навшпиньки мені тепер нили зводи стоп, але то було дрібницею порівняно з вогнем, що пульсував у зболілих передпліччях.
Колись я вважав цей план дуже логічним, простим і розумним.
Тепер же знав, що він нераціональний, складний, недолугий і дебільний.
— Ти ідіот, Джиммі ді Ґріз, — процідив я крізь зціплені зуби й аж тоді усвідомив, що закусив ними нижню губу так, що з неї цебенить кров. Я розтиснув щелепи, сплюнув — і моя права рука ковзнула вниз. Потужний спазм страху, що здушив мене, приборкав утому, і я вчепився знову, відчувши різкий приплив одчайдушної сили.
Проте сила зникла так само швидко, як і з’явилася, залишивши мене в такому самому становищі. Виходу з нього не було. Стирчатиму тут, доки зможу триматися, а потім моя хватка послабне, і я впаду. Хоч відпускай уже зараз та й по всьому...
— Ні, Джиме, не здавайся.
Від гупання крові у вухах здавалося, наче мій голос долинає здалеку та звучить глибше, достоту як у Слона. Думка була його, і слова цілком могли належати йому. Тож я тримався, хоча й не знав навіщо. А ще мене бентежило далеке вищання.
Вищання? У шахті ліфта було чорно, як у могилі, й так само тихо. Невже маглев-підйомник поїхав знову? Через напруження у м’язах я повільно нахилив голову й зазирнув до шахти. Нічого.
Щось. Крихітний проблиск світла — шахтою підіймався ліфт.
То й що? Ця урядова будівля налічувала двісті тридцять три поверхи. Які шанси, що ліфт зупиниться на поверсі піді мною, а мені вдасться спритно вискочити на його дах? Я не сумнівався, що астрономічні, й не мав настрою їх вираховувати. А може, він досягне цього поверху та розмаже мене дорогою по стіні, як кузьку? Теж незла думка. Я спостерігав, як світло мчить угору, до мене, і що більше воно сильнішало, то ширше розплющував очі. Вищання центрувальних коліс ставало дедалі гучнішим, мене вдарило потужним струменем повітря, це був кінець...
Кінець його руху вгору. Кабінка завмерла просто піді мною, так близько, що я почув звук, із яким розчахнулися двері, та голоси двох охоронців усередині.
— Я тебе прикрию. Обшукуючи коридор, не вмикай безпеки.
— Ти мене прикриєш, аякже! Я щось не чув, як на це зголошувався.
— Ти не чув, а я чув. У мене дві смужки, а в тебе одна, тобі й дивитися.
Односмужковий, бурмочучи якісь скарги собі під носа, дуже повільно вийшов. Коли його тінь заступила світло з відчинених дверей, я якомога обережніше поставив на кабінку ліву ногу. Сподівався, що, як кабінка й здригнеться від мого переміщення на неї, це залишиться непомітним через його вихід.
Одначе вилізти туди було нелегко: стегновий м’яз у мене звело судомою, а пальці заклякли. Я мало-помалу повернув на місце праву ногу, що трусилася, й урешті-решт пересунувся на ліфт. Мої зсудомлені пальці досі трималися за раму; я почувався справжнісіньким телепнем.
— У коридорі нікого, — гукнув іздалеку голос. — Зніми покази реєстратора наближення.
Під стишене бурчання та стукіт іззовні я відірвав правицю від засмальцьованого металу й потягнувся нею до досі неслухняної лівиці.
— Зняв покази, знайшов себе. Поза тим востаннє в коридорі був рух о вісімнадцятій нуль-нуль. Люди прямували додому.
— Тоді це справжня загадка, — промовив двосмужковий. — Вертай. У нас були дані про те, що кабіна ліфта зупинилася на цьому поверсі. Із цього поверху ми викликали її назад. А тепер ти мені кажеш, що з неї ніхто не виходив. Загадка.
— Та ніяка то не загадка, а просто збій. Глюк у комп’ютері. Ця штука дає собі вказівки, коли їх не дає їй більше ніхто.
— Хоч як мені неприємно погоджуватись, але таки так. Вертаймо назад і дограймо в карти.