Тут я заскреготів зубами. Логіка таки була хибна. Я нізащо не припустився б цієї помилки, якби перед цим краще відпочив.
— То продемонструйте це, — відказав я.
— Гаразд, гаразд, — Елодін підійшов до Фели. — Візьмемо Фелин приклад.
Він узяв її за руку, зіп’яв на ноги й жестом наказав підвестися мені.
Я теж із неохотою звівся на ноги, і Елодін поставив нас навпроти одне одного так, щоб ми стояли до інших студентів у профіль.
— Ось двоє прекрасних молодих людей, — промовив він. — Вони зустрічаються поглядами через усе приміщення.
Елодін штовхнув мене у плече, і я хитнувся вперед на пів кроку.
— Він каже «привіт». Вона каже «привіт». Вона всміхається. Він збентежено переступає з ноги на ногу, — я припинив це робити, і всі інші стиха засміялися.
— У повітрі витає щось ефемерне, — проказав Елодін і став позаду Фели. Поклав руки їй на плечі та прихилився до її вуха. — Вона в захваті від його обрисів, — тихо додав він. — Їй цікаво, які в нього вуста. Вона думає, чи не її це суджений, чи не можна явити йому таємні куточки свого серця.
Фела опустила погляд, а її щоки спалахнули яскравим шарлатом.
Елодін неквапом обійшов нас і став позаду мене.
— Квоут дивиться на неї й нарешті розуміє, що вперше спонукало людей малювати. Різьбити. Співати.
Він обігнув нас ізнов і врешті став між нами, наче священник перед таїнством шлюбу.
— Між ними є щось тонке й тендітне. Вони обоє це відчувають. Наче електричний розряд у повітрі. Майже непомітне, як іній.
Елодін поглянув мені просто в обличчя. Його темні очі були серйозними.
— Отже… Що ви робитимете?
Я поглянув на нього, геть розгубившись. Єдиним, про що я міг знати менше, ніж про іменування, було залицяння до жінок.
— Тут є три шляхи, — сказав іншим студентам Елодін і підняв один палець. — Перший. Наші юні закохані можуть спробувати висловити свої почуття. Можуть спробувати зіграти ледь чутну пісню, яку співають їхні серця.
Елодін зупинився задля ефекту.
— Це — шлях чесного дурня, і він не закінчиться добром. Те, що існує між вами, занадто трепетне для розмов. Це така легка іскорка, що загасити її можна навіть найлегшим подихом.
Майстер-Іменувач похитав головою.
— Навіть якщо ви розумні й умієте говорити, ви приречені на цьому шляху. Бо, хоча ваші вуста й можуть говорити однією мовою, ваші серця — ні, — він напружено поглянув на мене. — Це — проблема перекладу.
Елодін підніс два пальці.
— Другий шлях обачніший. Ви розмовляєте про дрібниці. Про погоду. Знайому п’єсу. Проводите час у товаристві. Тримаєтеся за руки. І при цьому поволі вивчаєте таємні сенси слів одне одного. Так, коли настає час, можна говорити, надаючи своїм словам підтексту задля взаємного розуміння.
Елодін змахнув рукою в мій бік.
— А ще є третій шлях. Шлях Квоута, — він став пліч-о-пліч зі мною, навпроти Фели. — Ти відчуваєш, що між вами щось є. Щось чудове й тендітне.
Він романтично зітхнув, наче закоханий.
— І ти, бажаючи певності в усьому, вирішуєш форсувати питання. Йдеш найкоротшим шляхом. Думаєш, що найпростіше — це найкраще, — Елодін простягнув руки й несамовито потягнувся ними до Фели, неначе хапаючись за неї. — Тож ти тягнешся й хапаєш цю дівчину за груди.
Усі, крім Фели й мене, приголомшено зареготали. Я набурмосився. Вона схрестила руки на грудях. У неї почервоніли лице й шия аж до сорочки.
Елодін повернувся до Фели спиною й поглянув мені в очі.
— Ре’ларе Квоуте, — серйозно проказав він. — Я намагаюся показати твоєму сонному розуму витончену мову, якою шепоче світ. Намагаюся звабити тебе розумінням. Намагаюся тебе
***
Із заняття Елодіна я пішов у кепському настрої.
Хоча, правду кажучи, останні кілька днів мій настрій і так був кепським, просто по-різному. Я намагався приховувати це від друзів, але почав ламатися від свого тягаря.
Добила мене втрата лютні. Все інше я міг спокійно витерпіти — і пощипування від опіку на грудях, і постійний біль, що нив у колінах, і недосипання. Невідступний страх, що я втрачу алар не в той час і раптом заблюю кров’ю.
Я давав раду всьому: відчайдушній нужді, досаді на уроки Елодіна. Навіть новій тривозі, викликаній тим, що я знав: по той бік річки чекає Деві зі сповненим люті серцем, трьома краплинами моєї крові та аларом, подібним до океану під час бурі.
Однак утратити лютню — це вже було занадто. Річ була не лише в тому, що я потребував її, щоб заробляти на кімнату й харчі в Анкера. Не лише в тому, що від лютні залежала моя здатність заробляти на прожиток у разі вигнання з Університету.
Ні. Просто з музикою я міг упоратися з усім іншим. Музика була тим клеєм, що тримав мене вкупі. Всього два дні без неї — і я вже розпадався.
Після заняття з Елодіном мені була нестерпна думка про те, щоб іще кілька годин горбитися за робочим столом у Промислі. Руки боліли від самої думки про це, а в очах від недосипання наче пісок з’явився.
