— Там будуть відсутні сторінки абощо, — стиха звернувся до Віла Сіммон. — Не може все бути аж так просто, коли минуло стільки часу. Я знаю, що щось та й стане нам на заваді.
Я припинив гортати сторінки й потер очі. Примружився на літери.
— Я знав, — промовив Сім і хитнувся назад на стільці, прикривши руками стомлені очі. — Дай-но вгадаю: там сіра гниль. Або книжковий черв. Або і те, й те.
Фела наблизилась і зазирнула мені за плече.
— О ні! — смутно промовила вона. — Я навіть не поглянула. Так зраділа, — подивилася на нас. — Хтось із вас читає старовінтською?
— Я читаю тією різкою тарабарщиною, яку ви звете атурською, — кисло заявив Вілем. — І вважаю себе достатньо поліглотом.
— Лише трохи, — зізнався я. — Знаю кількадесят слів.
— Я можу, — сказав Сім.
— Та невже? — у моїх грудях ізнову почала зростати надія. — Коли це ти встиг навчитися?
Сім посунув стілець по підлозі так, щоб поглянути на книжку.
— Почув старовінтську поезію в перший семестр у званні е’ліра. Вивчав її три семестри разом із Ректором.
— Ніколи не любив поезію, — зізнався я.
— А дарма, — байдужливо мовив Сім, перегорнувши кілька сторінок. — Старовінтська поезія — це неймовірно. Вона вражає.
— Який там розмір? — запитав я, мимоволі зацікавившись.
— Про розмір у віршах я нічого не знаю, — відсторонено сказав Сіммон, водячи пальцем по сторінці знизу вгору. — Там отаке:
Де ж те «Скрівані», Суртура слово?
Не сподівались його знайти ми.
Аж ось примчала до нас книгоноша,
Фела-мисливиця — уся червона,
Груди задихані, кров схвилювалась,
Личко рум’яне квітне красою.
— Якось так, — сказав із відсутнім виглядом Сіммон, не припиняючи проглядати сторінки перед собою.
Я побачив, як Фела повернула до нього голову. Можна було подумати, ніби її дивує Сіммонова присутність.
Ні, можна було подумати, ніби досі він просто займав простір поряд із нею, наче меблі. Але цього разу вона, поглянувши на нього, оцінила його вповні. Його пісочне волосся, обриси його підборіддя, ширину його пліч під сорочкою. Поглянувши на Сіма цього разу, вона дійсно його
Скажу ось що. Те, що ми стали свідками цієї миті, було варте всього того часу — жахливого, дратівного, — який ми витратили на пошуки в Архівах. І кров, і страх смерті виправдовувало те, що ми побачили, як вона закохується в нього. Зовсім трохи. То був лише ледь помітний перший вдих кохання, такий легкий, що вона, либонь, і не помітила його сама. То було не драматично, не скидалося на якусь блискавку, після якої загуркотів грім. Це було більше схоже на дотик кременя до сталі, коли іскра меркне так швидко, що її можна й не помітити. Та все ж ясно, що вона є й запалює вогонь там, де цього не видно.
— Хто читав тобі старовінтську поезію? — запитав Віл. Фела кліпнула і знову повернулася до книжки.
— Маріонетка, — відповів Сім. — Коли я вперше його зустрів.
— Маріонетка! — Віл, здавалося, був готовий рвати на собі волосся. — Побий мене Бог, чому ми не пішли із цим до нього?! Якщо в цієї книжки є переклад атурською, Маріонетка точно знає, де він!
— Я за останні кілька днів подумав про це вже сто разів, — зізнався Сіммон. — Але йому останнім часом велося недобре. З нього великої користі не було б.
— І Маріонетка знає перелік обмеженої літератури, — додала Фела. — Сумніваюся, що він став би просто так передавати щось подібне.
— Невже цього Маріонетку знають усі, крім мене? — запитав я.
— Канцеляри знають, — сказав Вілем.
— Здається, я можу зрозуміти більшу частину тексту, — промовив Сіммон і повернувся в мій бік. — Ця схема тобі хоч трохи зрозуміла? Як на мене, цілковита маячня.
— Це руни, — показав я. — Ясно як день. А це — металургічні символи, — придивився уважніше. — Решта… не знаю. Може, скорочення. Їх, мабуть, можна буде розшифрувати на ходу.
Я всміхнувся й повернувся до Фели.
— Вітаю, ти й далі найкращий канцеляр усіх часів.
***
Із допомогою Сіммона я зміг за два дні розшифрувати схеми у «Скрівані». Власне, один день у нас пішов на розшифрування, а ще один — на перевірку й переперевірку виконаної роботи.
Зрозумівши, як створити для себе ґрам, я почав гратися з Емброузом у якісь дивні піжмурки. Під час роботи над сиґалдрією для ґрама мені було потрібно концентруватися повністю. Для цього треба було припинити стерегтися. Тож працювати над ґрамом я міг, лише впевнившись, що Емброуз зайнятий чимось іншим.
Ґрам був делікатною роботою, дрібним гравіруванням без місця для похибки. Все ускладнювалося ще й тим, що я був змушений працювати нишком і уривками. Пів години, поки Емброуз пив каву з дівчиною в публічному кафе. Сорок хвилин, поки він сидів на лекції із символічної логіки. Цілих півтори години, поки він працював у абонементі Архівів.
Не маючи змоги працювати над ґрамом, я віддавався улюбленій роботі. У певному розумінні мені пощастило, що Кілвін загадав мені виготовити щось гідне ре’лара. Так у мене з’явилось ідеальне виправдання тривалому перебуванню у Промислі.
Решту часу я розслаблявся в загальній залі «Золотого поні». Там мені потрібно було утвердитись як постійному клієнтові. Так я здавався б менш підозрілим.
