«Золотий поні» був закладом не для мене. Клієнтура там була надто аристократична, випивка — надто дорога, а музиканти — приємніші оку, ніж вуху. Але я, попри все це, ходив туди майже два витки, демонстративно намагаючись піднятися соціальною драбиною. Так ніхто не міг сказати, що моя присутність там саме цього вечора дивує.
Вілем випив і перетасував карти. Моя випивка стояла наполовину недопита й тепла. То був лише простенький ель, але через ціни в «Поні» я вже буквально залишився без гроша.
Віл знову здав карти для гри в дихання. Я взяв карти обережно, бо від алхімічного засобу Сіммона пальці в мене стали трішки липкі. Це було все одно що грати порожніми картами. Я витягав карти й ходив навмання, вдаючи, ніби зосередився на грі, хоча насправді чекав і слухав.
Відчувши легкий лоскіт у кутику ока, я потягнувся почухати його пальцями, та в останню мить спохопився. Рука так і лишилася піднятою. На мене з протилежного боку столика тривожно витріщився Вілем і злегка, але твердо хитнув головою. Я застиг на мить, а тоді поволі опустив руку.
Я так старався видатися безтурботним, що, коли знадвору долинув крик, по-справжньому сполошився. Крик перекрив стишене бурмотіння розмов так, як це може лише пронизливий голос, сповнений панічного жаху.
— Пожежа! Пожежа!
Усі присутні в «Поні» на мить заціпеніли. Так завжди буває, коли люди заскочені зненацька та спантеличені. Якусь мить вони роззираються, нюхають повітря й думають щось на кшталт: «Хтось сказав “пожежа”?» — або: «Пожежа? Де? Тут?»
Я не став вагатися. Скочив на ноги й демонстративно ошаліло роззирнувся довкола, явно намагаючись відшукати вогонь. Коли заворушилися всі інші в загальній залі, я вже мчав до сходів.
— Пожежа! — лунали далі крики знадвору. — О Боже! Пожежа!
Слухаючи, як Безіл грає свою маленьку роль і переграє, я всміхнувся. Я знав Безіла недостатньо добре, щоб поділитися з ним усім планом, але хтось конче мусив помітити вогонь швидко, щоб я мав змогу взятися до дій. Мені аж ніяк не хотілося ненароком спалити пів шинку.
Досягши вершини сходів, я оглянув горішній поверх «Золотого поні». За мною сходами вже тупали важкі кроки. Кілька заможних пожильців відчинили свої двері та вдивлялися в коридор.
Під дверима до кімнат Емброуза звивалися ледь помітні струмені диму. Ідеально.
— Здається, тут! — крикнув я й побіг до дверей, заховавши руку в одній із кишень плаща.
За ті довгі дні, впродовж яких ми обшукували Архіви, я відшукав згадки про безліч цікавих витворів рукотворства. Одним із них був елегантний виріб під назвою «облоговий камінь».
Він працював на найелементарніших засадах симпатії. Арбалет зберігає енергію й за допомогою неї метає стріли на велику відстань і з високою швидкістю. Облоговий камінь — це надписаний шматок свинцю, що зберігає енергію й за допомогою неї пересувається приблизно на шість дюймів із силою тарана.
Діставшись середини коридору, я опанував себе й атакував двері Емброуза плечем. А ще вдарив по них облоговим каменем, який ховав за долонею.
Товсті дерев’яні двері розкололися, наче бочка, по якій ударили ковальським молотом. Усі в коридорі здивовано заохали й загукали. Я кинувся всередину, відчайдушно намагаючись не всміхатися, мов дурний.
У вітальні Емброуза взагалі було темно, а через дим у повітрі стало ще темніше. Я побачив, що всередині, з лівого боку, мерехтить вогонь. Завдяки попередньому візиту сюди я знав, що там Емброузова спальня.
— Агов! — крикнув я. — У всіх усе гаразд?
Я ретельно стежив за тональністю голосу: хай буде сміливий, але стурбований. І звісно, жодної паніки. Я ж, як-не-як, герой цієї сцени.
Дим у спальні був густий — аж потьмяніло жовтогаряче світло від вогню, а в очах защипало. Попід стіною стояв масивний дерев’яний комод завбільшки з верстат у Промислі. Полум’я лизало шухляди по краях і мерехтіло довкола них. Вочевидь, Емброуз і
Я підхопив стілець неподалік і розбив ним вікно, крізь яке проліз за кілька ночей до цього.
— Звільніть вулицю! — крикнув я донизу.
Найнижча шухляда зліва, схоже, палала найгарячіше. Коли я висунув її, одяг, що тлів усередині, спрагло підхопив повітря і спалахнув. Я занюхав підпалене волосся й понадіявся, що не зостався без брів. Не хотілося наступний місяць мати вічно здивований вигляд.
Після першого спалаху глибоко вдихнув, ступив уперед і голіруч звільнив важку дерев’яну шухляду з бюро. Там тліла ціла купа почорнілої тканини, але, побігши до вікна, я зачув, як на дні шухляди торохтить об дерево щось тверде. Коли я викинув її з вікна, шухляда перевернулася, й одяг спалахнув, підхоплений вітром.
Далі я висмикнув верхню шухляду праворуч. Щойно я звільнив її, з бюро майже суцільною масою повалили дим і полум’я. Без цих двох шухляд порожнеча в шафі утворювала примітивний димар, надаючи вогню стільки повітря, скільки йому було потрібно. Виваливши з вікна другу шухляду, я навіть почув лункий звук, із яким вогонь ширився серед лакованого дерева й одягу всередині.
