— Я не маю ліжка, — сказав старий. — А сьогодні ніяк не можу ні випросити його, ні позичити.
— Тут є для тебе ліжко, якщо ти захочеш його прийняти. І трохи їжі на вечерю, якщо ти не проти поділитися. Ніхто не має ходити цілий день і цілу ніч на додачу, — зі схованки під високим сірим камінням вийшов гарний бородатий чоловік. Він узяв старого за лікоть і повів його до вогню, гукнувши вперед: — У нас сьогодні гість!
Попереду них щось трохи заворушилось, але ніч була безмісячна, а їхнє багаття ховалося глибоко в ямі, тож жебрак мало що бачив із того, що діялося. Йому стало цікаво, і він запитав:
— Чому ви ховаєте свій вогонь?
Чоловік, що прийняв його, зітхнув.
— Не всі люди палають любов’ю до нас. Найбезпечніше нам сидіти від гріха подалі. До того ж сьогодні наш вогонь малий.
— Чому? — запитав жебрак. — Дерев стільки, що знайти хмиз має бути просто.
— Ми вже ходили його збирати, — пояснив бородань. — Але люди обзивали нас злодіями та стріляли в нас із луків, — він знизав плечима. — Тож ми обходимося тим, що є, а про завтрашній день не думаємо, — чоловік похитав головою. — Одначе я забагато говорю. Не бажаєш випити, батьку?
— Трохи води, якщо можна.
— Дурниці! Ти питимеш вино.
Жебрак уже давно не куштував вина, і від самої думки про вино його рот переповнився слиною. Проте він знав, що пити вино натщесерце після цілого дня ходіння — не найкраща думка, тож відповів:
— Ви добрі, щиро дякую. Та мені й води досить.
Чоловік, який узяв його попід лікоть, усміхнувся.
— Тоді пий воду й вино скільки забажаєш.
А тоді він підвів жебрака до їхньої бочки з водою.
Старий жебрак нагнувся й набрав у черпак води. Вода, що торкнулася його вуст, була холодна й чиста, але, піднявши черпак, старий мимоволі помітив, що бочка вже майже порожня.
І все ж той, хто його прийняв, наполіг:
— Набери ще та змий порох із рук і обличчя. Я ж бачу, що ти довго був у дорозі та стомився.
Тож старий жебрак удруге набрав води черпаком. Коли його руки й лице стали чистими, він відчув, що добряче освіжився.
Відтак чоловік, який його прийняв, ізнов узяв його попід лікоть і повів до вогню.
— Як тебе звати, батьку?
І знову жебрак здивувався. Вже багато років його ім’я не цікавило нікого. Так давно, що йому довелося зупинитись і пригадати його.
— Скеоп, — урешті сказав він. — Мене звати Скеоп, а вас?
— Мене звати Терріс, — відповів господар, зручно вмостивши старого біля вогню. — Це Сілла, моя дружина, а це Вінт, наш син. Це Шарі, Бентум, Ліл, Пітер, Фент.
Відтак Терріс приніс Скеопові вина. Сілла передала йому важкий ківш із картопляним супом, скибку теплого хліба й половинку золотого літнього гарбуза із солодким маслом у серединці. Їжа була проста, було її небагато, але Скеопові вона здавалася бенкетом. А поки він їв, Вінт увесь час підливав йому вина, всміхався йому, сидів поряд із ним і кликав його дідусем.
Останнє розчулило старого жебрака, і він тихо заплакав. Можливо, річ була в його старості та в тому, що він зрання був на ногах. Можливо, в тому, що він не звик до доброти. А може, у вині. Хай яка була причина, по його обличчю потекли сльози, зникаючи в його густій білій бороді.
Терріс побачив це й хутко запитав:
— Батьку, в чім річ?
— Я дурний старигань, — відповів Скеоп, звертаючись більше до себе, ніж до решти присутніх. — Багато років ніхто не був таким добрим до мене, як ви, і мені шкода, що я не можу вам відплатити.
Терріс усміхнувся та приклав руку старому до спини.
— Ти справді хотів би заплатити?
— Не можу. Не маю чого вам дати.
Терріс усміхнувся ще ширше.
— Скеопе, ми едема ру. Понад усе цінуємо те, чим володіють усі. — Скеоп побачив, як обличчя довкола багаття одне за одним вичікувально повернулися до нього. Терріс сказав: — Ти міг би розповісти нам свою історію.
Не знаючи, що ще зробити, Скеоп заговорив. Він розповів, як прийшов до Фейрінієлю. Як ходив від багаття до багаття, надіючись на милосердя. Спершу голос у нього тремтів, а його оповідь звучала невпевнено, бо він довго був сам і не звик говорити. Та невдовзі його голос став сильнішим, мовлення — сміливішим, і поки вогонь мерехтів і відбивався в його ясних блакитних очах, його руки танцювали разом із його старечим висхлим голосом. Навіть едема ру, які знають усі оповідки на світі, могли хіба що зачудовано його слухати.
Коли ж його оповідь добігла кінця, артисти заворушилися, неначе пробуджуючись від глибокого сну. Якусь мить вони просто глипали одне на одного, а тоді поглянули на Скеопа.
Терріс знав, що вони думають.
— Скеопе, — лагідно запитав він, — куди ти прямував, коли я сьогодні тебе зупинив?
— Я йшов до Тінуе, — відповів Скеоп, трохи засоромившись через те, як занурився в оповідь. Лице в нього було червоне й розпашіле, а почувався він дурнувато.
— А ми прямуємо до Беленая, — сказав Терріс. — Не бажаєш замість цього піти з нами?
Обличчя Скеопа на мить просяяло від надії, та відтак витягнулося.
— Я вас лиш обтяжуватиму. Гордість є навіть у жебрака.
Терріс засміявся.
