Страх мудреця полностью

— І ти говориш едема про гордість? Ми ж не з жалощів просимо. Ми просимо тому, що для тебе є місце в нашій родині й за прийдешні роки ти розказав би нам дюжину дюжин історій.

Жебрак похитав головою.

— Моя кров — не ваша. Я не з вашої родини.

— Як це стосується цін на масло? — запитав Терріс. — Ми, ру, самі вирішуємо, хто належить до нашої родини, а хто — ні. Для тебе є місце серед нас. Роззирнися довкола й подивися, чи брешу я.

Скеоп оглянув коло їхніх облич і побачив, що Терріс каже правду.

Тож старий залишився й багато років жив із ними, доки вони не розлучилися. Він багато чого бачив, розказав багато оповідок, і це врешті додало мудрості всім.

Це було насправді, хоч і сталося багато років тому й за багато миль звідси. Я чув слова ці з вуст едема ру, тож як збрехав, нехай помру.

— Це кінець? — запитав Сіммон, витримавши ґречну паузу. Він лежав на спині й дивився на зорі.

— Так.

— Це закінчилося не так, як я думав, — сказав він.

— А чого ти очікував?

— Я чекав, коли почую, ким насправді був жебрак. Думав, щойно хтось виявить до нього ласку, виявиться, що він Таборлін Великий. А тоді віддасть цій людині свій ціпок, мішок грошей і… Не знаю. Зробить щось чарівне.

Заговорив Вілем:

— Він сказав би: «Як будеш у небезпеці, постукай цим ціп­ком об землю та скажи: “Ціпок, будь як молоток”», — а тоді ціпок закрутився б і захистив би його від усякого нападника, — Вілем також лежав на спині серед високої трави. — Не думаю, що то насправді був старий жебрак.

— Старі жебраки в оповідках ніколи не бувають старими жебра­ками насправді, — промовив Сіммон зі звинувачувальною ноткою в голосі. — Вони завжди відьми, принци, янголи абощо.

— У реальному житті старі жебраки — це майже завжди старі жебраки, — зауважив я. — Проте я знаю, про які оповідки ви зараз думаєте. Такі оповідки ми розказуємо іншим задля розваги. Ця оповідка інакша. Її ми розповідаємо одне одному.

— Нащо розказувати оповідку, якщо вона не розважає?

— Щоб краще пам’ятати. Вона вчить… — я невизначено змахнув рукою. — Усякого.

— Наприклад, перебільшених стереотипів? — запитав ­Сіммон.

— Що ти маєш на увазі? — ображено запитав я.

— «Прив’яжемо його до фургона і змусимо тягти»? — Сіммон гмикнув з огидою. — Якби я не знав тебе, то образився б.

— А якби я не знав тебе, — палко відказав я, — то образився б сам. Ти знаєш, що колись атурани вбивали людей, якщо дізнавалися, що ті живуть у мандрах? Один із ваших імператорів оголосив, що вони згубно діють на імперію. Більшість із них були звичайними жебраками, що втратили домівки через війни та податки. Більшість просто силоміць затягнули на військову службу.

Я смикнув себе за сорочку спереду.

— Але особливо цінувались едема. На нас полювали, мов на лисів. Сотню років полювання на ру було однією з улюблених розваг атурської еліти.

Запала цілковита тиша. Горло в мене боліло, і я зрозумів, що кричав.

Сіммонів голос став приглушеним:

— Я не знав.

Я подумки копнув сам себе й зітхнув.

— Вибач, Сіммоне. Це… Це було давно. І ти в цьому не винен. Це стара оповідка.

— Ще б пак: там же згадуються аміри, — сказав Вілем, явно намагаючись змінити тему. — Коли їх там розпустили? Триста років тому?

— І все-таки… — мовив я. — У більшості стереотипів є частка правди. Зерно, з якого вони зросли.

— Безіл із Вінтасу, — сказав Віл. — І він має свої дивацтва. Спить, поклавши під подушку гріш, і таке інше.

— Дорогою до Університету я подорожував із парою адемських найманців, — розповів Сіммон. — Вони ні з ким не розмовляли — тільки між собою. І вони справді були неспокійні й вовтузилися.

Вілем невпевнено заговорив:

— Визнаю, знайомий із багатьма шалдим, які старанно напихають чоботи сріблом.

— Гаманці, — виправив його Сіммон. — У чоботи встав­ляють ноги.

Він поворушив однією ногою для наочності.

— Я знаю, що таке чобіт, — сердито відказав Вілем. — Я розмовляю цією вульгарною мовою краще за тебе. Чобіт — це те, що ми називаємо «пату». Гроші у гаманці для того, щоб їх ­витрачати. А гроші, які хочуть залишити при собі, лежать у чоботі.

— А… — задумливо промовив Сіммон. — Розумію. Мабуть, це все одно що відкласти їх на чорний день.

— А який це день — чорний? І як тоді допоможуть гроші? — запитав Вілем, щиро спантеличившись.

— І в оповідці є більше, ніж ви думаєте, — швидко вставив я, доки ми не відійшли від теми ще далі. — В ній є зернятко правди. Якщо пообіцяєте тримати його при собі, я розповім вам таємницю.

Я відчув, як вони зосередили увагу на мені.

— Якщо ви хоч раз скористаєтеся гостинністю мандрівної трупи, а її артисти найперше запропонують вам вина, це — едема ру. Ця частина оповідки правдива, — я підняв один палець, застерігаючи їх. — Тільки не беріть вина.

— Але ж я люблю вино, — жалісно промовив Сіммон.