Страх мудреця полностью

— Ні. Його було зазначено тут як шістдесят третій указ імператора Налто.

Спантеличені, ми порівняли свої книжки та зрозуміли, що вони прямо суперечать одна одній.

— Що ж, гадаю, вони врівноважують одна одну, — промовив Сім. — Що ще там у вас?

— Це Фелтемі Рейс. «Вогні історії», — пробурчав Вілем. — Класика. Не думаю, що мені знадобляться якісь інші докази.

— А хіба це вас не бентежить? — Я постукав кісточкою пальця по книжках, що суперечили одна одній. — У них не має бути написано по-різному.

— Ми щойно прочитали двадцять книжок, у яких було написано по-різному, — нагадав Сіммон. — Чому мене мають бентежити ще дві?

— Призначення сірокаменів — річ гіпотетична. Тут не можна обійтися без низки різних думок. Зате «Альпура Проліція Амір» був відкритим указом. Він перетворив тисячі наймогутніших чоловіків і жінок в Атурській імперії на розбійників. Це було однією з основних причин падіння імперії. Тут не може бути суперечливої інформації.

— Орден справді розпустили триста з лишком років тому, — промовив Сіммон. — Цього часу достатньо, щоб з’явились якісь суперечності.

Я похитав головою, гортаючи обидві книжки.

— Суперечливі думки — це одне. Суперечливі факти — це інше, — продемонстрував свій томик. — Це — «Падіння імперії» Ґреґґора Малого. Він базікало та мракобіс, але є найкращим істориком своєї доби, — продемонстрував Вілемову книжку. — Фелтемі Рейс і близько не такий добрий історик, зате він удвічі кращий науковець за Ґреґґора, а до фактів ставиться сумлінно, — я, насупившись, кілька разів поглянув то на одну книжку, то на другу. — Якесь безглуздя.

— То що тепер? — запитав Сім. — Знову нічия? Це засмучує.

— Нам треба суддю, — промовив Вілем. — Якийсь вищий авторитет.

— Вищий за Фелтемі Рейса? — запитав я. — Сумніваюся, що Лоррен може завдати собі клопоту завершити наше парі.

Віл похитав головою, а тоді підвівся й розгладив складки на сорочці.

— Отже, ти нарешті зустрінешся з Маріонеткою.

— Найважливіше — будь чемним, — стишеним голосом промо­вив Сіммон, поки ми йшли вузьким коридором, з обох боків застав­леним книжками. Наші симпатичні лампи відкидали світні смуги між полиць і змушували тіні нервово витанцьовувати. — Але не будь із ним зверхнім. Він трохи… дивний, але не ідіот. Просто стався до нього, як поставився б до будь-кого іншого.

— Але будь чемним, — саркастично озвався я. Ці нескінченні поради мені набридли.

— Саме так, — серйозно підтвердив Сіммон.

— А куди ми, власне, йдемо? — запитав я, передусім для того, щоб зупинити лекцію від нього.

— Трійка-мінус, — сказав Вілем, повернувши до довгих кам’яних сходів, що вели вниз. Їхній камінь стерся за багато століть ходіння, тож сходинки здавалися зігнутими, наче навантажені полиці. Коли ми пішли донизу, сходинки через тіні почали здаватися гладенькими, темними й нескінченними, нагадувати покинуте річище у скельній породі.

— Ти певен, що він буде на місці?

Віл кивнув.

— На мою думку, він не надто багато буває за межами своїх кімнат.

— Кімнат? — перепитав я. — Він тут живе?

Вони обидва змовчали, а тим часом Вілем першим почав спускатися з чергових сходів. Відтак він подолав довгий широкий коридор із низькою стелею. Врешті ми дісталися нічим не примітних дверей, що заховалися в кутку. Якби я не знав правди, то вирішив би, що це — одна з незчисленних читацьких нір, розкиданих по всьому Сховищу.

— Просто нічим його не засмучуй, — нервово порадив ­Сіммон.

Я зробив максимально ввічливе обличчя, а Вілем постукав у двері. Ручка почала повертатися майже миттєво. Двері трішки прочинились, а тоді розчахнулись. У дверях стояв Маріонетка, вищий за нас усіх. Рукави його чорної мантії ефектно розвівалися на вітрі, що повіяв крізь двері.

Маріонетка якусь мить зверхньо дивився на нас, а тоді зі спантеличеним виглядом підніс руку до скроні.

— Стривайте, я каптур забув, — промовив він і ногою зачинив двері.

Хай якою дивною була його коротка поява, я зауважив дещо більш підозріле.

— Спалене тіло Господнє, — прошепотів я. — У нього там свічки. Лоррен знає?

Сіммон відкрив рота для відповіді, але тут двері знову широко розчахнулися. Маріонетка став у дверях. Його темна мантія добре виділялася на тлі теплого сяйва свічок позаду. Тепер він був у каптурі й підняв руки. Довгі рукави його шат перехоп­лювали повітря, що віяло всередину, та ефектно розвівалися. Той самий потік повітря підхопив його каптур і частково скинув із голови.

— Трясця, — розгублено промовив Маріонетка. Каптур наполовину спав із його голови, прикривши одне око. Він іще раз зачинив двері ногою.

Вілем і Сіммон зберігали серйозні обличчя. Я утримався від коментарів.

На мить запала тиша. Врешті з того боку дверей долинув приглушений голос:

— Може, постукаєте знову? Інакше воно якось непра­вильно.

Вілем покірно підступив до дверей знов і постукав. Раз, двічі, а тоді двері розчахнулись і перед нами постала висока постать у темній мантії. Каптур чоловіка затіняв обличчя, а довгі рукави його мантії ворушилися на вітрі.