Страх мудреця полностью

Вона знов усміхнулась, а тоді легенько помахала рукою й пішла геть через усе подвір’я. Дивитись, як вона крокує крізь юрбу, було все одно що дивитись, як вітер віє по поверхні ставка. Щоправда, Фела не лишала бриж на воді — замість цього їй услід оберталися голови юнаків.

Поки я ще дивився, до мене підійшов Вілем.

— То що, ти вже закінчив фліртувати? — запитав він.

— Я не фліртував, — сказав я.

— А треба було, — відповів він. — Нащо мені ґречно чекати й не втручатись, якщо ти гайнуєш такі можливості?

— Усе не так! — запевнив я. — Вона просто привітна.

— Ну звісно, — промовив Вілем. Через різкий шалдійський акцент сарказм у його голосі був удвічі помітнішим. — Що тобі випало?

Я показав йому свій жетон.

— На день пізніше, ніж у мене, — показав свій Вілем. — Я поміняюся з тобою за один йот.

Я завагався.

— Та ну! — промовив Вілем. — Ти ж однаково не можеш готуватися в Архівах, як ми.

Я гнівно зиркнув на нього.

— Твоє вміння співпереживати вражає.

— Я приберігаю співпереживання для тих, кому вистачає розуму не доводити Майстра-Архівіста до сказу, — заявив Віл. — А для таких, як ти, у мене є лиш один йот у разі обміну. Ти хотів би так чи ні?

— Хотів би два йоти, — відповів я та оглянув юрбу в по­шуках студентів із відчайдушним шалом в очах. — Якщо таке можливо.

Вілем примружив темні очі.

— Один йот і три драби, — запропонував він.

Я знову поглянув на нього й уважно придивився.

— Один йот і три драби, — повторив. — А наступного разу, як ми гратимемо в кутики, ти візьмеш за партнера Сіммона.

Він пирснув і кивнув. Ми обмінялися жетонами, і я сховав гроші в гаманці: один талант і чотири йоти. На один маленький крок ближче. Трохи подумав і сховав жетон у кишеню.

— А ти що, не будеш мінятися далі? — спитав Віл.

Я хитнув головою.

— Мабуть, залишу собі цей час.

Він нахмурився.

— Чому? Що ти можеш робити чотири дні, крім як хвилюватись і гризти нігті?

— Те саме, що й будь-хто інший, — відказав я. — Готуватися до вступної співбесіди.

— Як? — запитав він. — Тобі ж досі заборонено вхід до Архівів. Хіба ні?

— Є й інші способи готуватися, — таємничо заявив я.

Вілем пирхнув.

— Ну зовсім не підозріла заява, — сказав він. — А ти ще думаєш, чому це інші про тебе говорять.

— Я думаю не про те, чому вони говорять, — відповів я. — А про те, що вони кажуть.

Місто, що за багато століть виросло довкола Університету, було невелике. Правду кажучи, трохи більше за селище.

Попри це в нашому кінці Великого кам’яного шляху процвітала торгівля. Купці завозили на возах сировину: дьоготь і глину, горбокамінь, поташ і морську сіль. Привозили такі предмети розкоші, як кава з Ланетту або вінтське вино. Завозили вишукане темне чорнило з Аруе, чисто білий пісок для нашого виробництва скла, а також витончені шалдійські пружини та гвинти.

Коли ті самі купці від’їздили, їхні фургони були навантажені тим, що можна знайти лише в Університеті. У Медиці виготовляли ліки. Справжні ліки — не фарбовану воду з пеньків чи копійчані засоби від усього на світі. Алхімічний комплекс виробляв власні чудеса, про які я мав хіба туманне уявлення, а також сировину, як-от земляну олію, сірковик і двовапно.

Можливо, я упереджений, але вважаю, що можна спокійно сказати: більшість матеріальних див Університету родом із Руко­творні. Лінзи з меленого скла. Вольфрамові зливки та ґланцівська сталь. Золоті листки — такі тонкі, що рвуться, наче паперові серветки.

Одначе ми створювали й багато іншого. Симпатичні лампи й телескопи. Тепложери та гвинтокрути. Соляні насоси. Трилисткові компаси. Десяток версій теккамової лебідки та осі Делеварі.

Ці речі виготовляли такі рукотворці, як я, і коли їх при­дбавали купці, ми діставали комісійні: шістдесят відсотків від вартості продажу. Саме завдяки цьому я мав хоч якісь гроші. А позаяк під час вступної кампанії занять не було, у мене був цілий виток на роботу у Промислі.

***

Я подався до Запасів, складського приміщення, в якому рукотворці виписували інструменти й матеріали. Я з подивом уздрів там біля вікна високого блідого студента з відверто знудженим виглядом.

— Джаксім? — запитав я. — Що ти тут робиш? Це ж робота для невдах.

Джаксім похмуро кивнув і пояснив:

— Кілвін досі трохи… сердитий на мене. Ну, сам знаєш. Через пожежу і взагалі.

— Прикро, — сказав я.

Джаксім, як і я, був повноправним ре’ларом. Тепер він міг займатися будь-якими справами на свій розсуд. Виконувати з примусу таку примітивну роботу було не просто нудно: це було публічним приниженням Джаксіма, яке ще й коштувало йому грошей і заважало вчитися. Надзвичайно серйозне покарання.

— Чого у нас обмаль? — запитав я.

Вибір справ у Промислі був мистецтвом. Навіть якщо ви зробили найяскравішу симпатичну лампу чи найефективнішу теплову воронку в історії рукотворства, це ще нічого не означало. Допоки її ніхто не купив, комісійних можна було не чекати — навіть ламаного гроша.

Для багатьох інших працівників це не було проблемою. Вони могли дозволити собі зачекати. Я ж потребував чогось такого, що швидко продасться.