— А може, так воно й було б, якби я не мав дару наживати ворогів і влазити в халепи. Я просто хотів музикувати, ходити на заняття і знайти відповіді на свої запитання. Усе, чого я хотів, було в Університеті. Я хотів просто залишитися, — він кивнув самому собі. — Із цього і слід почати.
Шинкар повернув аркуш Хроністові. Той із відсутнім виглядом пригладив його однією рукою. Затим відкрив каламар і занурив перо в чорнило. Баст завзято нахилився вперед, усміхаючись, наче збуджена дитина.
Квоут обвів залу ясним поглядом, придивляючись до всього. Глибоко вдихнув і раптом зблиснув усмішкою, на одну коротеньку мить ставши геть не схожим на шинкаря. Очі в нього були уважні та ясні, зелені, як травинка.
— Готові?
Кожен семестр в Університеті починався однаково: спершу вступне жеребкування, а тоді — цілий виток співбесід. Вони були свого роду необхідним злом.
Я не сумніваюся, що спочатку цей процес був раціональним. Міг уявити, що тоді, коли Університет був менший, то були справжні співбесіди. Можливість для студента побалакати з викладачами про вивчене. Діалоги. Обговорення.
Одначе тепер Університет приймав понад тисячу студентів. Часу на обговорення не було. Замість цього кожного студента кілька хвилин засипа́ли градом запитань. Хай які короткі були співбесіди, одна неправильна відповідь чи надміру тривале зволікання могли мати вирішальний вплив на плату за навчання.
Перед співбесідами студенти готувалися мов навіжені. Опісля пили, щоб відсвяткувати або розрадити себе. Через це ті одинадцять днів, поки тривав вступ, студенти в більшості своїй у кращому разі здавалися стривоженими й виснаженими. У гіршому разі вони вештались Університетом, наче блукальці, з порожніми очима й сірими обличчями від недосипання, зловживання випивкою або першого та другого водночас.
Особисто мені здавалося дивним, що всі так серйозно сприймають цей процес. Переважна більшість студентів були зі шляхти чи належали до багатих купецьких родин. Для них висока плата за навчання була незручністю, через яку залишалося менше кишенькових грошей на коней і повій.
Для мене ставки були вищі. Встановлена майстрами плата за навчання не підлягала зміні. Тож, якби мені призначили зависоку плату, мені було б зась до Університету, доки я не зміг би заплатити.
***
У перший день вступу атмосфера завжди була святкова. Вступне жеребкування займало першу половину дня, тож ті нещасні, яким випадав найбільш ранній час, були змушені проходити співбесіди всього за кілька годин.
Коли я прийшов, подвір’ям уже зміїлися довгі черги, тимчасом як студенти, що вже витягнули свої жетони, снували туди-сюди, скаржачись і намагаючись купити, продати чи обміняти час.
Я ніде не бачив Вілема чи Сіммона, тож став у найближчу чергу й постарався не думати про те, як мало грошей у мене в гаманці: один талант і три йоти. Були в моєму житті часи, коли ця сума здавалася б неймовірним статком. Але для навчання цього було відверто недостатньо.
Довкола були розсіяні візки, з яких продавали ковбаси й каштани, гарячий сидр і пиво. З одного візка я вловив запах теплого хліба й жиру. Він був заставлений пирогами зі свининою для тих, хто міг дозволити собі таке.
Жеребкування завжди проводили на найбільшому подвір’ї Університету. Практично всі називали його площею флагштока, хоча дехто — з тих, хто мав довшу пам’ять, — звав його Залою Запитань. А я знав його під іще давнішим іменням: Дім Вітру.
Я провів поглядом кілька листочків, що котилися по бруківці, а підвівши погляд, уздрів, що на мене дивиться Фела. Вона стояла на тридцять чи сорок людей ближче до голови черги. Фела тепло всміхнулася мені й помахала рукою. Я помахав у відповідь, і вона покинула своє місце, покрокувавши до мене.
Фела була вродлива. Саме таких жінок зазвичай малюють на картинах. То була не вигадлива штучна краса, яку часто можна побачити серед шляхти: Фела була природна й не соромилася себе, мала великі очі й повні вуста, що постійно всміхалися. Тут, в Університеті, де чоловіків було вдесятеро більше за жінок, вона впадала в око, наче кінь у кошарі.
— Не проти, якщо я зачекаю з тобою? — спитала вона, ставши поряд. — Дуже не люблю, коли нема з ким поговорити. — Фела симпатично всміхнулася двом чоловікам, що стали в чергу позаду мене, й пояснила: — Я не лізу всередину. Лише відходжу назад.
Заперечень вони не мали, хоча позирали то на Фелу, то на мене. Я мало не уявляв, як вони питають себе, чому одна з найгарніших жінок Університету відмовилася від місця в черзі, щоб стати поряд зі мною.
Запитання було слушне. Я сам хотів це знати.
Я відійшов убік, звільняючи місце для Фели. Якусь мить ми постояли плечем до плеча, не розмовляючи.
— Що вивчаєш цього семестру? — запитав я.
Фела скинула волосся з плеча.
— Мабуть, продовжу роботу в Архівах. Трохи хімії. А ще Брандер запросив мене на множинну математику.
Я злегка здригнувся.
— Забагато чисел. Я там не випливу.
Фела знизала плечима, і довгі темні кучері, які вона була пригладила, миттю впали назад, обрамляючи її лице.
