— Може, у вас і були б шанси, якби ви обрали щось вірогідніше, — припустив юнак. — Але ж усі знають, що Квоутів меч був зі срібла, — він позирнув на меч, який висів на стіні. — І звався він не Примха. Він був Кайсера, вбивця поетів.
Тут шинкар трохи відхитнувся.
— Вбивця поетів?
Аарон уперто закивав.
— Так, пане. І той ваш писар каже правду. Плащ у нього був увесь із павутиння й тіней, а ще він носив персні на всіх пальцях. Як там?
Одна рука в перснях: залізо й бурштин,
Із дерева, з каменю, з кістки один.
Не видів…
Ковальчук насупився.
— Решти не згадаю. Було щось про вогонь…
Обличчя шинкаря стало непроникним. Він опустив погляд на свої руки, що лежали розчепірені на шинквасі, а за мить продекламував:
Не видів ніхто їх на другій руці.
Кривавий був плинний, як води в ріці.
Повітряний перстень, як шепіт, тонкий,
А той, що із льоду, якийсь не такий.
Блищав ледь помітно перстень вогненний,
А той, що останній, був безіменний.
— Точно, — всміхнувся Аарон. — Ви часом не ховаєте їх за шинквасом? — він став навшпиньки, неначе намагаючись роздивитися.
Коут усміхнувся — невпевнено, присоромлено.
— Ні. Ні, не можу так сказати.
Вони обидва злякано підскочили: Баст гупнув лантухом об шинквас.
— Цього має вистачити і тобі, і Фурманові на два дні, ще й багацько зостанеться, — різко сказав він.
Аарон завдав лантух на плечі й зібрався вийти, але завагався й озирнувся на пару за шинквасом.
— Ненавиджу просити про послуги. Старий Коб сказав, що глядітиме мамцю за мене, але…
Баст обійшов шинквас і повів Аарона до дверей.
— Гадаю, в неї все буде гаразд. Якщо хочеш, я ще й до Роуз зазирну, — він обдарував ковальчука широкою безсоромною усмішкою. — Просто щоб знати, що їй не самотньо і взагалі.
— Був би дуже вдячний, — запевнив Аарон. У його голосі добре відчувалося полегшення. — Коли я пішов, вона була трохи в істериці. Було б незле, якби її хтось утішив.
Баст зупинився, ще не відчинивши дверей шинку, і кинув на плечистого хлопця погляд, сповнений недовіри. Тоді похитав головою й таки відчинив двері.
— Так, іди собі. Повеселись у великому місті. Не пий води.
Зачинивши за ковальчуком двері, Баст притулився чолом до їхнього дерева, неначе раптом утомився.
— «Було б незле, якби її хтось утішив»? — вражено повторив він. — Беру назад усе, що казав про розум цього хлопчиська, — розвернувся до шинкваса та звинувачувально тицьнув пальцем на зачинені двері. — Ось що буває, — твердо сказав він, звертаючись до всієї зали водночас, — коли щодня працюєш із залізом.
Шинкар невесело реготнув, спершись на шинквас.
— Ось тобі й мій легендарний вправний язик.
Баст зневажливо пирхнув.
— Реші, той хлопчисько — ідіот.
— Басте, мені має стати легше від того, що я не зміг умовити ідіота?
Хроніст тихенько прокашлявся.
— Це радше характеризує той спектакль, який ви тут улаштували, — сказав він. — Ви так добре грали шинкаря, що вас не можуть уявити ніким іншим, — обвів жестом порожню пивницю. — Відверто кажучи, я здивований, що ви ладні ризикувати життям тут лише для того, щоб отой хлопець не пішов до війська.
— Ризик не бозна-який, — запевнив шинкар. — І життя не бозна-яке, — він випростався та, обійшовши шинквас, попрямував до столу, за яким сидів Хроніст. — Я несу відповідальність за всіх, хто гине в цій дурнуватій війні. І просто сподівався врятувати одну людину. Вочевидь, мені не до снаги навіть це.
Він опустився на стілець навпроти Хроніста.
— Де ми вчора зупинилися? Безглуздо повторюватись, якщо можна цього не робити.
— Ви щойно прикликали вітер і показали Емброузу, яке покарання на нього чекає, — підказав, стоячи під дверима, Баст. — А ще несамовито сохли за своєю коханою.
Коут підвів погляд.
— Басте, я не
Хроніст узяв свою пласку шкіряну сумку й дістав аркуш паперу, на три чверті заповнений дрібними охайними символами.
— Якщо бажаєте, можу зачитати вам останню частину.
Коут простягнув руку.
— Я пам’ятаю ваш шифр досить добре, щоби прочитати самотужки, — втомлено сказав він. — Давайте сюди. Може, так діло піде жвавіше, — позирнув на Баста. — Ходи сюди й сядь, якщо слухатимеш. Не хочу, щоб ти нависав поряд.
Баст кинувся сідати, тимчасом як Коут глибоко вдихнув і проглянув останню сторінку вчорашньої оповіді. Одну довгу мить шинкар мовчав. Його вуста, здавалося, вже почали кривитись, а тоді на них з’явилася примарна тінь усмішки.
Він задумливо кивнув, не зводячи погляду зі сторінки.
— Величезна частка моєї юності пішла на намагання потрапити до Університету, — промовив він. — Я хотів податися туди ще тоді, як моєї трупи не перебили. Ще тоді, як я не знав, що чандріяни — це не просто історія, яку розповідають біля ватри. Ще тоді, як не шукав амірів.
Шинкар відкинувся на спинку стільця. Його обличчя перестало здаватися втомленим і натомість стало задумливим.
— Я думав, що там буде легко. Я навчуся магії та знайду відповіді на всі свої запитання. Думав, що все буде просто, як у казках.
Квоут дещо зніяковіло всміхнувся. З таким виразом його обличчя здавалося напрочуд юним.
